Розділ «Нездоланний»

– Двадцять хвилин.

Він підняв бінокль і знову затулився правою долонею від сонця. Тоді повідомив:

– У мене тут дещо є.

Водій кадилака востаннє подивився на чистий захід і повернувся в інший бік. Він також захистився від сонця долонею правої руки. Бінокль трохи тремтів. На сході горизонт був уже яскравим. Сонце досі було недостатньо високо для того, щоб повітря стало чистим. Так було погано дивитися крізь бінокль. На дорозі виднілася якась невелика квадратна річ, яка дивно коливалась із боку в бік, проте залишалась на місці. Жодного видимого руху вперед. Оптична ілюзія, це все через самі біноклі. Це була вантажівка, швидкість якої була приблизно сорок п’ять миль за годину. Вона була майже повністю білого кольору. Їхала вантажівка в їхньому напрямку.

Водій кадилака сказав:

– Простеж за нею. Переконайся, що за нею більше нікого немає.

Він знову повернувся на захід, підтягнувши коліна вгору. Тоді вирівняв свій бінокль і вигукнув:

– Чорт, у мене тут також щось є.

Мойнахан перепитав:

– Що саме?

Їхнім найімовірніше правильним здогадом було те, що це була машина червоного кольору. Лише маленька цяточка вдалині, в лобовому склі якої вже грало ще досить низьке сонце. Приблизно за п’ятнадцять миль звідси. Така ж сама, як і на сході. Вона розхитувалася на місці, проте нікуди не рухалася. Ілюзія.

Він запитав:

– Як там твоя машина?

– Вона досі наближається.

– Позаду нікого немає?

– Не можу сказати. Не зараз. Там може їхати й цілий конвой.

– У мене те саме.

І вони продовжили стежити далі. Машини, що були ще досить далеко, рухалися по абсолютно прямій дорозі, тримаючи курс просто на них. Лінзи бінокля хоч і збільшували зображення, проте робили його пласким. Скаламучене повітря, невпинне похитування з боку на бік, жодного подальшого руху, та згустки пилу.

Мойнахан підняв рацію. Він натиснув на клавішу, і коли почув у відповідь: «Говори», – сказав:

– До нас наближаються машини, із заходу та сходу. Середня швидкість. Очікуваний час прибуття приблизно такий самий, як у поїзда.