Розділ «Нездоланний»

– Нам багато чого коштувало вийти за свої рамки.

– Нам це нічого не коштувало. Крім грошей. Вони досі там, проте вони завжди там і були. Вони поїхали, а зараз вони повертаються. Ми розберемося з ними, коли вони сюди дістануться.

– Вони приведуть із собою копів.

– Не думаю. Це вони зробили так, що Хеккет потрапив у лікарню, я певен. І у Феніксі це також, мабуть, були вони. А це означає, що вони не можуть зараз зв’язуватися з копами. Їх негайно заарештують у будь-якому поліційному відділку країни. Запобіжний захід. Поки тут усе не розсмокчеться. Вони приїдуть сюди самі.

І знову семеро чоловіків почали занепокоєно човгати на місці. Водій кадилака запитав:

– Коли вони приїдуть?

Чоловік у джинсах та з висушеним волоссям відповів:

– Я сподіваюсь, скоро. Проте їхній план нам відомий. І нам відомо, як це працює. Ми їх чекатимемо. Ми будемо напоготові.

Ричер та Ченґ приєдналися до Вествуда, який снідав на першому поверсі. Вествуд розповів їм, що він уже зателефонував хлопцеві з Пало-Альто та призначив йому зустріч на пообідній час у містечку Менло-Парк. Хоча він був готовим до того, що хлопець запізниться. Така вже в нього натура. Потім він іще забронював квитки із аеропорту «Скай-Гарбор» до Міжнародного аеропорту Сан-Франциско. Троє місць у бізнес-класі, єдині вільні місця. І готель. Лише два номери, що було досить вигідно. Фінансування його відділу щороку скорочували. Ричер відчував, що в нього був якийсь азартний настрій – наче він був у повній халепі, проте найближчим часом на нього чекатиме чималий виграш.

Коли настав час, вони взяли таксі до аеропорту. Їхні дорогі квитки надали їм доступ до комфортабельного залу очікування, де Ричер ще раз поснідав, тому що їжа там була безкоштовною. Вони сіли на літак одними з перших і до того, як він почав маневрувати на смузі та злетів, уже випили свої напої. Це краще, ніж сидіння у хвості. Навіть в останньому ряду.

Сам політ був і не довгим, і не коротким, а швидше, середнім. Не миттєвий переліт з одного місця на інше, проте і величезну територію також облітати не довелось. Менша відстань, ніж від Нью-Йорка до Чикаґо. Поїздка в таксі видалася приємною, більшою мірою через те, що шлях пролягав за містом. Не те щоб Долина Санта-Клара ще не прокинулась. Тут був центр світу, який проходив повз Маунтейн-В’ю, і люди їхали тут так, наче про це знали.

Вони мали зустрітися в барі біля книгарні в Менло-Парку у «щасливий час»[22], але знайшли його з другої спроби, бо приїхали занадто рано, хоча не мали достатньо часу для того, щоб повернутися до мотелю, а потім знову сюди завітати. Тож вони заплатити таксистові та вийшли з авто.

Першим враженням від бару стала короткочасна втрата психічної рівноваги, тому що кожен його дюйм був пофарбований у червоний колір, навіть називався він «Ред», і у задній частині мозку Ричера одразу почали виникати один за одним химерні образи, в яких Вествуд був то негідником, то копом, катуючи його привидом клубу «Пінк», як у творах Шекспіра чи у творах про Шерлока Голмса. Але скоро він заспокоївся і згадав, що це місце обрав їхній дивакуватий комп’ютерник, а тому збіг був випадковим. І він був стовідсотковим. Це місце випромінювало іронію, а не несмак. Фарба була якогось похмурого, середньовічного відтінку. Як військова установа. Стіни були оздоблені намальованими через трафарет серпами та молотами брудно-білого кольору. Їх спеціально трохи стерли та понищили, щоб надати їм давнішого вигляду. А ще там у рамках висіли заголовки із газети «Правда» і каски червоноармійців, усі побиті та подряпані. Назва на дверях була написана із літерою «R», зображеною іншим боком, щоб надати їй вигляду літери з російського алфавіту, що спричинило в них невеликий напад паніки. Це було нагадуванням про Мерченка? Ні, Ричерові точно була відома різниця між Росією та Україною. Але хіба існували бари з українською тематикою для педантичних катів? Чи він усе одно змирився би і з російським? Ні, це місце вибрав той дивак.

Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

Ричер відповів:

– Я просто забагато думаю. Погана звичка. Така ж сама погана, як і повна відсутність думок у голові.

– Давай зачекаємо в книжковій крамниці.

На тротуарі Ричер перечепився. Лише трохи спіткнувся. Він не впав на землю. Це більше скидалося на звичайне човгання ногами, аніж спотикання. Наче він наступив на якийсь виступ чи нерівну поверхню. Він озирнувся. Можливо. А може, й ні.

Ченґ запитала: