Розділ «Частина третя»

— Зробив що?

— Настільки завели Звіра, що той перекрутив Маккілліна на фарш — а такого й дюжині м'ясників у Барнслі не вдасться.

— Дорогий мій Тіме, ти стаєш жалюгідним старим циніком. Ти скрізь вишукуєш змови. А правда — якщо ти згоден визнати правду — полягає в тому, що мені й не треба було його заводити. Він уже прийшов заведений, готовий спалахнути як сірник. Ні, мій внесок — оці рядки,— він указав на телевізійний екран, де передавали телетекст останніх новин. Будівельні трести вже скінчили своє екстрене засідання, і результат їхніх обговорень блимав на екрані.

— Христе. Два відсотки за іпотекою? Оце так крапля дьогтю в діжці меду.

— Точно. Поглянемо, наскільки пересічний споживач перейматиметься за безпритульних, коли іпотека в нього так злетить, що не лишиться грошей на пиво. Сьогодні до закриття біржі королівська совість здаватиметься недоречною і недозволеною розкішшю.

— Приношу свої вибачення за те, що виголошував цинічні зауваження у вашій присутності.

— Приймаються. Виборці цінують ясний вибір, Тіме, це допомагає їм зосередитися. І я їм надам практично прозорий вибір. Король може бути рідкісною орхідеєю поряд з моєю простацькою капустою, та коли чортові злидарі почнуть голодувати, вони хапатимуться за капусту.

— Побільше капусти, щоб король хронічно пускав вітри.

— Дорогий мій Тіме, можна сказати і так. Але в такому питанні я не можу прокоментувати.

Король сидів перед телеекраном, мовчки спостерігаючи за подіями, які розгорталися після того, як почалася трансляція «Часу питань до прем'єр-міністра». Монарх дав наказ не турбувати його, проте особистий секретар більше не міг терпіти. Він постукав і увійшов, шанобливо вклоняючись.

— Перепрошую, сір, але вам треба знати: нас діймає дзвінками преса, яка чекає якоїсь реакції, якогось натяку на те, що ви відчуваєте з приводу подій у палаті общин. Вона не прийме мовчання у відповідь, а без прес-секретаря...

Король, здавалося, не помітив вторгнення, а досі пильно вдивлявся в екран, не кліпаючи повіками; його тіло напружилося, вени на скронях здавались яскраво-блакитними на тлі пергаментної шкіри черепа. Він був попелясто-блідий, але не від гніву: особистий секретар добре вивчив, що король спалахує, коли гнівається. Ця застиглість означала зовсім інше людське почуття — це було глибоке занурення в себе, напруженість, яка свідчила, що спроби віднайти рівновагу виявилися марними.

Особистий секретар нерухомо стояв, спостерігаючи чужу агонію, соромлячись свого вторгнення і ще не знаючи, як виплутатися з цього становища.

Нарешті король прошепотів — сам до себе, а не до секретаря.

— Все даремно, Девіде...— Голос був сухий і хрипкий.— Нічого не буде. Королю так само не стати людиною, як і простій людині не стати королем. Це неможливо — ти ж знаєш, правда, знаєш, старий друже?..

Потім запало мовчання. Король, як і раніше, не рухаючись, невідступно, невидющими очима вп'явся в екран. Особистий секретар вичекав кілька нескінченних секунд, а потім вийшов з кімнати, тихо зачинивши по собі двері — так само, як зачиняв би віко труни.

Розділ сорок четвертий

Я шаную, звісно, шаную. Я завжди задираю коліно у присутності його величності.

Щойно отримавши запрошення, Саллі помчала до палати общин. Вона саме робила пропозицію новому потенційному клієнту — одному з провідних вітчизняних виробників консервованих бобів,— але той виявив цілковите розуміння, був навіть вражений і запевнив, що хоче мати з нею справу. Якщо в неї такі контакти, здавалося, йому кращих рекомендацій і не треба.

Секретар чекав на неї біля входу Святого Стефана, щоб через декілька століть історії провести її, як ВІП-особу, повз довгу чергу відвідувачів до службового входу. Вона була тут уперше; прийде день, обіцяла вона сама собі, й вона повернеться сюди ще раз, щоб роздивитися всю славу старої доброї Англії — коли матиме терпіння вистояти в цій черзі протягом кількох годин зо всіма іншими. Але саме зараз вона воліла особливого статусу.