Розділ «Пролог»

Геть королів. Вони займають забагато місця.

Це був день, коли його прирекли на смерть.

Його повели через парк в оточенні двох рот піхотинців. Юрма була щільна, і він майже всю ніч провів у невідступних роздумах про те, як його зустрінуть. Сльозами? Глумом? Спробують викрасти його, щоб заховати у безпечному місці, чи презирливо плюватимуть у нього? Це залежало від того, хто їм заплатив. Але ніхто не нападав, усі стояли мовчки, пригнічені, залякані, досі не вірячи тому, що мало відбутися в їхнє ім'я. Якась молода жінка скрикнула і знепритомніла, коли він минав її, але ніхто не намагався завадити його ході по затвердлій землі, укритій памороззю. Варта підганяла його.

За кілька хвилин вони вже були у Вайтголі, де його помістили в невеличку кімнату. Був січневий ранок, пробило десяту годину, і він щомиті чекав стукоту в двері, яким його викличуть. Але щось їх затримало: нікого не було майже до другої. Чотири години очікування: демони гризли і підточували його мужність, і було відчуття, що він сам просто розвалюється. Уночі він досяг спокою і відчуття внутрішнього вмиротворення, майже стану благодаті, але у нестерпному плині несподіваних хвилин, які перетворювалися на години, спокій змінився на нудотне почуття паніки, що зародилася в голові й розтікалася тілом, вливаючись у стравохід і сечовий міхур. Його думки перетворилися на мішанину, а виважені слова, так ретельно обдумані, щоб довести власну правоту й оскаржити чужу збочену логіку, раптово розвіялися. Він глибоко вп'явся нігтями в долоні; коли прийде час, він таки знайде потрібні слова.

Двері відчинилися. У темному прорізі стояв капітан; він коротко й похмуро кивнув головою в шоломі. Слова не були потрібні. Його забрали, і за кілька секунд він опинився в бенкетній залі, у чарівному місці, де стеля була оздоблена картинами Рубенса, а двері вирізьблені з чудового дуба, але сам він ледь роздивився ці деталі через неприродний морок. Високі вікна були частково замуровані цеглою та звужені, щоб створити виграшну оборонну позицію під час війни. Лише в одному з далеких вікон пробивалося світло — там, де коминкову кладку і цеглу бійниць було знесено,— і суворі сірі полиски обрамляли отвір, наче вхід до іншого світу. Коридор, оточений лавами солдатів, вів просто туди.

Боже мій, як тут холодно! Він нічого не їв з учорашнього дня — відмовився від запропонованої їжі, й був удячний за другу сорочку, яку попросив, щоб не тремтіти. Ніхто не повинен бачити його тремтіння. Ще подумають, що це зі страху.

Він піднявся на дві грубі дерев'яні сходинки і схилив голову, переступаючи через поріг вікна, та став на поміст, щойно збитий на вулиці. На новозбудованому помості було ще з півдюжини інших людей, а всюди буквально кишів натовп — тисячі людей, які прибули пішки, у візках, сиділи на дахах, висувалися з вікон і звідусіль, де можна щось побачити. Певно, вони ж якось відреагують? Та коли він вийшов на сліпуче світло і ступив перед їхні очі, людський рух заморозився крижаним повітрям, і похилі фігури стояли мовчазні та пригнічені, в одвічній недовірі. Цього не може бути.

У поміст, на якому він стояв, було вбито чотири залізні скоби. Його зв'яжуть мотузкою і розіпнуть між цими скобами, якщо він опиратиметься, але це було зайвою ознакою того, наскільки мало його розуміли. Він не опиратиметься. Він був народжений для кращого, ніж це. Він хотів висловитися — сказати кілька слів натовпу, і цього буде досить. Він молився, щоб його не спіткала слабкість у колінах, щоб тіло не зрадило його: безперечно, його вже досить зраджували. Йому подали маленьку шапочку, під яку він дуже обережно сховав волосся, ніби готуючись здійснити не більш ніж прогулянку парком з дружиною і дітьми. Він повинен створити прекрасне видовище. Плаща він скинув на землю, тож так його буде краще видно.

О сили небесні! Холод пронизував його, наче мороз стиснув серце, яке шалено калатало, й перетворив його на камінь. Він зробив глибокий, палючий вдих, щоб оговтатися від шоку. Він не повинен тремтіти! І тут перед ним опинився капітан його гвардії, на його чолі виднілися краплини поту, незважаючи на погоду.

— Лише кілька слів, капітане. Я хотів би сказати кілька слів.

Він у муках напружував розум, шукаючи їх.

Капітан похитав головою.

— Заради любові Господньої, найпослідуща людина на світі має право на кілька слів.

— Ваші кілька слів коштуватимуть мені життя, сір.

— Мої слова і думки для мене важать більше, ніж саме життя. Це мої переконання, які й привели мене сюди, капітане. Я востаннє поділюся ними.

— Я не можу дозволити вам. Правда, мені дуже шкода. Але я не можу.

— Ви відмовляєте мені навіть зараз?

Спокій у його голосі зараз був витіснений запалом обурення та новою хвилею паніки. Усе йшло не так.

— Сір, я не маю таких повноважень. Перепрошую!