Розділ «Частина друга»

Коли нарешті король заговорив, голос його звучав настільки тихо, що Уркгарту довелося напружуватися, щоб розчути.

— Можете бути певні: я настільки ж ретельно стримуватиму свої слова, як ви добираєте свої. А тих, які ви сьогодні вимовили, я не забуду ніколи.

Тут їх урвав крик попередження, який долетів згори, і люди покинули звалище: дерев'яний виступ затремтів, захитався й нарешті впав, відпустивши ліжко в повільний, граційний смертельний кульбіт, перш ніж осипатися купою уламків біля руїн. Самотня подушка досі п'яно гойдалася на вітру, настромлена на гостряк того, що ще вранці було дитячим ліжечком — його пластикове брязкання досі чулося на вітру. Без зайвих слів Уркгарт почалапкав назад по грязюці.

Майкрофт приєднався до короля на задньому сидінні монаршого автомобіля, машина вирушила назад у Палац. Майже всю подорож монарх мовчав, поринувши у свої думки й емоції, заплющивши очі,— мабуть, через те, що побачив, подумав Майкрофт. Коли ж король заговорив, його слова були майже нечутні, майже шепотіння, начебто обидва були в церкві або відвідували камеру смертників.

— Жодних слів більше, Девіде. Мені наказано мовчати, або я відчую наслідки.

Очі в нього досі були заплющені.

— Жодних інтерв'ю?

— Ані слова, якщо я не хочу відкритої війни.

Ця думка висіла між ними кілька секунд, які перетекли в хвилини мовчання. Очі короля були досі заплющені. Майкрофт подумав, що, може, це шанс йому висловитися.

— Мабуть, це не найкращий час... однак такого і не буде. Але я б хотів узяти відпустку на кілька днів. Якщо вам зараз не треба багато з'являтися на публіці. Ненадовго. Є кілька особистих моментів, які мені треба вирішити.

Король досі сидів, заплющивши очі, його слова зазвучали монотонно та здавлено, майже без емоцій.

— Я повинен вибачитися, Девіде. Боюся, я сприймав тебе як функцію. Зовсім поринув у власні проблеми,— він зітхнув.— Увесь цей бедлам... а я мав бодай знайти хвильку розпитати тебе. Різдво без Фіони, певно, було пекельним. Авжеж. Авжеж, тобі потрібна невеличка перерва. Але є одна дрібниця, і мені потрібна твоя допомога, якщо ти можеш її надати. Я хочу здійснити невеличку подорож.

— Куди?

— Три дні, Девіде. Усього три дні, й недалеко. Я думав про Брикстон, Гандсворт, може, Moc-Сайд і Ґорбалз. Проїхатися по селах. Одного дня пообідати в їдальні «картонного містечка», наступного — поснідати в Армії спасіння. Почаювати з убогою родиною, яка животіє на підмогу, і розділити з нею тепло від одного лише поліна. Зустрітися з підлітками, що ночують на вулиці. Ти зрозумів, думаю.

— Ви не можете!

Голова короля досі була відкинута на спинку сидіння, очі — заплющені, а голос досі звучав холодно.

— Я можу. І я хочу, щоб мене всюди супроводжували камери. Може, я три дні посиджу на пенсіонерській дієті, кинувши виклик репортерам, які подорожуватимуть зі мною, робити те ж саме.

— Та це краще, ніж інтерв'ю!

— Я не скажу ані слова,— він почав сміятися, наче крижаний гумор був єдиним способом придушити почуття, які розпирали його зсередини, причому так безжально, що йому навіть стало трохи лячно за себе.

— Вам і не доведеться. Ці фото щовечора будуть на перших шпальтах.