Розділ «Частина перша»

— Та від жінки. Намагалася мене підчепити!

Вони обоє засміялися, і Майкрофт помітив, що незнайомець уважно роздивляється його. Він не був проти: очі були теплі, співчутливі, зацікавлені. І незвичні. З золотаво-карим відтінком.

— А зазвичай усе навпаки. Жінки від мене тікають,— провадив він.

— Схоже на те, що ви ще той джиґун.

— Ні, я не те хотів сказати...— Майкрофт закусив губу, раптово відчувши біль і приниження від самоти на Різдво.— Від мене пішла дружина. Двадцять три роки разом прожили.

— Співчуваю.

— Не варто. Ви не знаєте ні її, ні мене...— його знову заполонило сум'яття.— Прошу вибачення. Я поводжуся грубо.

— Не переймайтеся. Покричіть, якщо це допоможе. Я не заперечую.

— Дякую. Я мало так і не вчинив,— він подав руку.— Девід.

— Кенні. Просто пам'ятайте, Девіде, що ви не самі. Повірте, є тисячі таких, як ви. Почуваються на Різдво самотньо, коли в цьому й потреби нема. Одні двері зачиняються — інші відчиняються. Думаю, це схоже на початок нового витка.

— Ще один мій знайомий казав дуже схоже.

— Отже, це правда.

Усмішка в Кенні була широка, невимушена, яка пашіла життєрадісністю, і він просто з пляшки відсьорбував екзотичне мексиканське пиво, де плавала скибочка лайма. Майкрофт подивився на своє віскі й подумав, чи не скуштувати чогось іншого, але потім вирішив, що вже надто старий, щоб міняти звички. Він спробував пригадати, чи давно знайомився бодай з кимсь поза роботою.

— А хто ви за фахом, Кенні?

— Бортпровідник. Жива реклама з прапором Британської авіації. А ви?

— Державний службовець.

— Звучить жахливо нудно. А моя робота звучить жахливо гламурно, але насправді це не так. Знудитеся, витанцьовуючи перед кінозірками у першому класі. А ви багато подорожуєте?

Майкрофт щойно збирався відповісти, коли раптом брязкання і награвання «Джинґл беллз» перемінилося на важкий стукіт музичного автомата. Вечір розігрівався. Довелося нахилитися ближче, щоб почути, що каже Кенні та щоб самому бути почутим. Від Кенні пахло свіжим одеколоном. Молодий чоловік буквально волав на вухо Майкрофту, щоб той почув його: кричав, що, мабуть, треба їм знайти місце, де можна попоїсти подалі від галасу.

Майкрофт знову затремтів. Не через перспективу повернутися на холодну вулицю, де на нього може знову чигати шльондра, або ж до порожньої домівки. Справа була не тільки в тому, що вперше за стільки років хтось зацікавився ним як людиною, а не як особою, наближеною до короля. І навіть не в тому, що його зігрів невимушений усміх Кенні, й тепер на душі було краще, ніж за весь тиждень. Справа була в тому, що, хай як він намагався приховати це від себе, йому дуже хотілося краще пізнати Кенні. Набагато краще.

Розділ дев'ятий