Розділ «Частина перша»

Була б вона англійкою, її крутий норов сприймався б як невихованість, але для американок це нормально — дозволяти собі забагато. Вони говорять, їдять, одягаються інакше, навіть по-іншому поводяться в ліжку, про що розповідали Уркгарту, хоча він не мав ніякого досвіду в цьому. Можливо, йому варто було запитати у міністра з житлового будівництва.

— Це, звісно, не так погано...

— За останні два місяці ваша партія пересварилася, обираючи нового лідера. Однак серед кандидатів не було жодної жінки. І, на думку жінок-виборців, жодне з піднятих вами питань не було актуальним для них. Особливо для молодих жінок. Ви до них ставитеся як до знеособлених копій їхніх чоловіків. Їм це не подобається, і ви втрачаєте їхні голоси. Чимало голосів.

Уркгарт зрозумів, що втрачає контроль за цією розмовою: співбесідниця вела його набагато ефективніше, ніж можна було б очікувати від активісток-благодійниць, які нарешті відійшли, прикро розчаровані. Він спробував пригадати, коли востаннє вивчав опитування громадської думки, але не зміг. Політичні зуби прорізались у нього, коли політичною ареною керували інстинкти й ідеї, а не псефологи[8] й комп'ютери, і його інстинкти вельми добре служили йому. До сьогодні. Але ця жінка змусила його почуватися старезним і відірваним од життя. Тут він побачив, що в дальній кут величезної вітальні вже викочують фортепіано.

— Міс Квайн, я б дуже хотів почути вашу думку, але боюся, що мене зараз покличуть...— (Його дружина вже вела тенора за руку до фортепіано, й Уркгарт знав, що вона от-от почне шукати його, щоб представити гостя).— Може, у вас знайдеться вільна хвилина іншим разом? Здається, я знаю жінок набагато гірше, ніж гадав.

— Здається, сьогодні ввечері я дуже потрібна урядовим міністрам,— задумливо відповіла вона. Її жакет розхристався, відкриваючи елегантну, але просту сукню, перетягнуту паском з широкою пряжкою, що вперше дозволило Уркгарту побачити фігуру співрозмовниці. Від неї не сховалося, що він і помітив, і оцінив.

— Сподіваюся, принаймні ви вмієте говорити «будь ласка».

— Вмію,— усміхнувся він, в той час як дружина поманила його до себе.

Розділ восьмий

Королівські палаци — місця занадто небезпечні, щоб там спати або служити, У них забагато вікон.

Цьогоріч святкування було приглушене. Майкрофт, у якого поменшало роботи відтоді, як журналісти позакидали свої комп'ютери для того, щоб поблукати в тисняві різдвяних іграшкових розпродажів і караоке-барів, безцільно брів мокрими вулицями в пошуках... він не знав, чого саме. Бодай чогось, що висмикнуло б його з могильної тиші дому. Розпродажі почалися рано, ще до Різдва, але замість клієнтури під дверима крамниць юрмилися зграї молоді з північним акцентом і брудними руками, які просили грошей. Чи просто Майкрофт через зайнятість не помічав їх раніше? Він спробував дорогою навідатися до магазинів на Кінґз-роуд, але швидко впав у відчай. У нього не було навіть натяку на ідею, чого, власне, можуть хотіти його діти, що їх цікавить і як узагалі вони з матір'ю святкуватимуть Різдво. «З матір'ю», а не «з Фіоною». Він помітив, наскільки легко перейшов на лексикон нелюбів. Він дивився у вітрину крамниці: скло пропонувало провокаційну жіночу білизну,— цікаво, чи справді таке носить його донька; раптом його роздуми урвала дівчина, яка, попри макіяж і помаду, видавалася ненабагато старшою за шістнадцятирічну. Було холодно і сльотаво, але вона розстебнула поліетиленовий плащик.

— Драстуй, сонечко. З Різдвом. Не хоч' нічо' нахромити на вершечок своєї ялинки? — вона смикнула плащ, оголивши великий шматок молодої білої шкіри.— Спеціальний різдвяний розпродаж. Лишень тридцять фунтів.

Майкрофт довго задивлявся, подумки роздягаючи її до кінця, відгортаючи плащ, відкриваючи жінку, яка під пластиком, штучною шкірою і макіяжем зберегла всю енергію і привабливу пружність юності, рівні білі зуби й усмішку, яку майже можна було сприйняти за щиру. Понад три дні він ні з ким ні про що не говорив, окрім як про бізнес, і знав, що нестерпно знудьгувався за товариським спілкуванням. Навіть гризня з дружиною про марку зубної пасти була б кращою, ніж мовчанка, ніж нічого. Йому потрібно якогось людського контакту, дотику, і він більше не почуватиметься винним — не після вистави, яку йому влаштувала Фіона. Потрібен шанс якимось чином узяти у неї реванш, стати кимсь більшим, аніж просто дурним рогоносцем. Майкрофт подивився ще раз на дівчину — і тут, попри думки про помсту, його накрила бридливість. Думка про наготу дівчини, її пипки, волосся на тілі, шорсткі пахви, її запах раптом викликала в нього нудоту. Він запанікував від сорому через цю непристойну пропозицію — а раптом хтось бачив? — але ще більше від подиву, що його почуття такі сильні. Він збагнув, що дівчина йому фізично огидна,— чи це просто тому, що вона тієї самої статі, що і Фіона? Він намацав п'ять фунтів, сунув їй у руку і виплюнув:

— Іди собі! Заради Бога... йди собі!

Тоді його ще більше охопила паніка: він усвідомив, що хтось міг бачити, як він давав ці брудні гроші, тож розвернувся та втік. Вона майнула слідом за ним, гукаючи, не воліючи проґавити свій шанс ще на щось розвести дивака, який за так обдаровує п'ятірками. Він пробіг сімдесят ярдів, перш ніж збагнув, що клеїть дурня; тоді вийшов на вулицю й побачив двері питного клубу. Він засапано кинувся туди.

Проігнорував сардонічний погляд чоловіка, який прийняв у нього пальто, і попрямував до барної стійки, де замовив собі віскі. Минув час, доки Майкрофт відхекався й повернув собі самовладання, щоб роззирнутися, чи не пантрує за ним чиєсь око. Сам клуб був усього-на-всього підрихтованим пабом з чорними стінами, безліччю дзеркал і сліпучими вогнями дискотеки. В одному кінці зали був танцпол, але не працювали ні освітлення, ні музичний автомат. Було ще рано — навряд чи набиралася жменька клієнтів, які неуважно витріщалися на один з безлічі телевізійних екранів, де показували старий фільм з Марлоном Брандо — без звуку, щоб не перебивати різдвяної музики, яку персонал крутив для власної розваги. На стінах були великі фотографії Брандо, убраного в мотоциклетну куртку: роль в одному з ранніх фільмів,— а також плакати Преслі, Джека Ніколсона й кількох інших кінозірок замолоду, не відомих Майкрофту. Це на подив відрізнялося від джентльменських клубів Пелл-Меллу[9], звичних для Майкрофта. Стільців не було: це був водопій, призначений для того, щоб стояти або рухатися, а не марнувати вечір на чапіння над одною півпінтою. Йому це навіть сподобалося.

— Ви зайшли наче поспіхом,— заговорив чоловік років за тридцять, зовні презентабельний, з акценту — родом з Бірмінгема, який стояв поруч.— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

Майкрофт знизав плечима. Він досі був приголомшений отією несподіваною зустріччю й не відчував достатньо упевненості, щоб нагрубіянити й відвернутись од доброзичливого голосу. Незнайомець був недбало, але дуже охайно вбраний, його тісні джинси бездоганно облягали тіло, як і білосніжна сорочка з високо й ретельно закасаними рукавами. М'язи в нього чітко вирізнялися, демонструючи добру форму.

— Ви мали такий вигляд, ніби тікали від чогось.

Віскі додало Майкрофту бадьорості, зігріло його, і він розпружився. Він розсміявся: