Розділ «Частина II Березень 1976 року»

«Ні».

Він не відправить туди Вірджинію. Хай вони навіть уб’ють його за це.

Повільною, твердою ходою він підійшов до вхідних дверей і вийшов на ґанок. Ступивши на пожовклий газон, попрямував до будинку Бена Кортмана. Від сліпучого сонячного світла його зіниці перетворилися на крихітні чорнильні цятки. Занімілі руки безпорадно гойдалися з обох боків.

Дзвінок на дверях вигравав «Як мучить мене спрага»[33]. Від абсурдності ситуації раптом закортіло щось поламати. Він досі пам’ятав, як Бен поставив цей дзвінок, думаючи, що то буде весело.

Він непохитно стояв перед дверима, у голові пульсувало. «Мене не хвилює, що це закон, мене не хвилює, що мене можуть стратити, її я туди не відправлю!»

Він загримав кулаком у двері.

«Бене!»

У будинку Бена Кортмана — тиша. На передніх вікнах нерухомо висять білі фіранки. Він міг розгледіти червоний диван, торшер із торочковим абажуром, піаніно «Кнабе»[34], на якому Фреда полюбляла грати в пообідній час щонеділі. Він кліпнув. Що сьогодні за день? Він забув, зовсім утратив лік дням. Він зігнув плечі, відчуваючи, як гнівна нетерплячка, мов та кислота, розливається тілом.

«Бене!»

Знову його кулак загрюкав у двері, плоть навколо зблідлого підборіддя смикнулася. Чорт забирай, де він є? Невілл затис кнопку дзвінка пальцем, у динаміку знову заграла пісенька п’яничок, і знову, і знову. «Як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене…»

Задихаючись від люті, він навалився на двері, які розчахнулися навстіж досередини. Вони були незамкнені.

Він зайшов до мовчазної вітальні.

«Бене, — голосно проказав він, — Бене, мені потрібне твоє авто».

Вони були в спальні, безмовно завмерши в денній комі, лежали на окремих ліжках, Бен у піжамі, Фреда в шовковій нічній сорочці; лежали на простирадлах, а їхні широкі груди здригалися від утрудненого дихання.

Якусь мить він так і простояв, дивлячись на них. На шиї у Фреди була рана, що вкрилася кров’яною кіркою. Він перевів очі на Бена. На його горлі не було жодних ран. Він почув, як голос у голові проказав: «Якби я тільки міг зараз прокинутися».

Він захитав головою. Ні, від цього йому не прокинутися.

Він знайшов ключі від авто на тумбочці й узяв їх. Розвернувся і пішов, залишивши безмовний будинок позаду. Тоді він бачив їх живими востаннє.

Двигун, кашляючи, ожив. Він дав йому попрацювати на холостому ходу декілька хвилин, поки сам сидів і виглядав крізь запилюжене вітрове скло. Товста муха продзижчала навколо його голови, розтинаючи задушливе повітря салону. Він дивився на її мляве зеленувате мигтіння, відчуваючи, як під ним завібрувало авто.

За якусь мить він натис на важіль газу, дросель відкрився, запускаючи повітря в карбюратор, і авто рушило вулицею. Він припаркував його на під’їзді до свого гаража й вимкнув двигун.

У будинку було прохолодно й тихо. Його черевики ледь чутно ковзали килимом, а потім заклацали паркетними дошками у вітальні.