Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Чоловік, не розуміючи, втупився в нього.

«Але ваша…»

«Я не їду до вогнища, я сказав!» — випалив Невілл і натис кнопку стартера.

«Але ваша дружина, — сказав чоловік. — Ваша дружина…»

Роберт Невілл смикнув перемикач передач, давши задній хід.

«Будь ласка», — заблагав чоловік.

«Я туди не їду!» — прокричав Невілл, не глянувши на чоловіка.

«Але ж це закон!» — криком відповів йому чоловік, зненацька розгнівавшись.

Авто задом швидко виїхало на вулицю, і Невілл розвернув його в напрямку бульвару Комптон. Від’їжджаючи, він бачив, як чоловік стояв на узбіччі й проводжав його поглядом. «Дурень! — проказав роздратовано він подумки. — Ти думаєш, я збираюся жбурнути власну дружину у вогнище?»

Вулиці були безлюдними. Біля Комптону він звернув ліворуч і попрямував на захід. Їдучи, він поглядав на великий пустир справа від авто. Цвинтарем він скористатися не міг. Їх усі позакривали й постійно вартували. Неодноразово людей убивала охорона, коли ті намагалися поховати коханих.

У наступному кварталі він повернув праворуч, проїхав його і знову звернув управо, заїхавши до тихенької вулички, що вела до пустиря. Проїхавши півкварталу, приглушив двигун. Решту дороги він їхав помалу, щоб ніхто не почув авто.

Ніхто не бачив, як він витягав її з авто і як ніс її до порослого високим бур’яном пустиря. Ніхто не бачив, як він поклав її на землю і зник з поля зору, схилившись навколішки.

Він копав неквапливо, устромлюючи лопату в м’який ґрунт, а тепло від яскравого сонця затікало на ділянку, немов розплавлене повітря на блюдце. Піт градом стікав його щоками та чолом, поки він копав, а грудки землі так і миготіли перед очима. У повітря здійнялася пилюка, що наповнила його ніздрі своїм жарким, різким запахом.

Яму нарешті була закінчено. Він відклав лопату і схилився, впершись руками в коліна. Його тіло тремтіло, піт заливав обличчя. Цієї частини він боявся.

Але він також знав, що не можна баритися. Якщо його помітили, то невдовзі вони прийдуть по нього. Бути підстреленим — то ще півбіди. Але тоді її спалять. Його вуста стиснулися. Ні.

Лагідно, якомога обережніше він опустив її в невеличку могилу, переконавшись, що не зачепить її голову.

Він випростався й поглянув донизу, на її нерухоме тіло, зашите в покривало. Востаннє, думав він. Ніяких більше розмов, ніякого кохання. Одинадцять чудових років добігають кінця, покладені в яму. Він затремтів. «Ні, — подумав, — на це немає часу».

Та марно. Світ блимав, спотворений крізь нескінченні потоки сліз, поки він засипав яму гарячою землею, ущільнюючи її довкола непорушного тіла своїми млявими пальцями.

Він лежав одягненим на ліжку, втупившись у чорну стелю. Він був напідпитку, тож у темряві кімнати вирували світляки.

Правою рукою він пробував намацати стіл. Перекинувши рукою пляшку, він спробував ухопити її пальцями, але запізно. Потім розслабився і лежав у нічній тиші, слухаючи, як булькає віскі, розливаючись із пляшки по підлозі.