Розділ «Частина II Березень 1976 року»

У голові йому перемкнуло.

У ту ж мить, коли серцебиття під його тремкими пальцями обірвалось, осердя його мозку враз скам’яніло, ширячи навсібіч зубчасті хвилі затвердіння, доки голова, мов камінь, тягарем не лягла йому на плечі. Повільно, на тремких ногах він опустився на ліжко. Тепер десь у невиразних глибинах павутиння думок він шукав розуміння, як він ще в змозі отак просто сидіти, чому розпач не розчавив його об землю. Та прострація так і не настала. Час застиг, підвішений на гаках. Усе завмерло в нерухомості. Разом із Вірджинією, здригнувшись, завмерло його життя та весь світ.

Так минуло тридцять хвилин, потім сорок.

Тоді поволі, наче споглядач, який опинився в чужій плоті, він відчув, як його тіло здригається. Воно не просто посмикувалося, здригався не окремий нерв чи м’яз. Відчуття було всеосяжним. Тіло здригалося без упину, суцільний клубок оголених нервів, позбавлений волі. Розумом, його жалюгідними вцілілими залишками, він усвідомлював, що відбувається.

Більш ніж годину він просидів у цьому безпорадному стані, очима прикутий до її обличчя.

Потім зненацька все скінчилося, лише здушене хрипіння вирвалося з його горлянки. Хитаючись, він підвівся й вийшов з кімнати.

Половина віскі розхлюпалася поверхнею раковини, поки він лив. Те, що все ж таки потрапило до склянки, він збовтав і жадібно ковтнув. Тонка цівка вогнем стікала до його шлунка, тим відчутніша в заціпенілому тілі. Він стояв, спершись об раковину. Тремтливими руками він знову наповнив склянку по вінця, відразу осушив її великими уривчастими ковтками.

Це лише сон, переконував себе він. Неначе сторонній голос звучав у його голові.

«Вірджинія…»

Він водив головою на всі боки, блукаючи очима по кімнаті, наче щось пропустив, наче сподівався розгледіти вихід із цього будинку жахіть. Ледь розбірливі звуки зневіри виривалися з його горлянки. Він склав докупи руки, затиснувши тремкі долоні одну в одній, плутано переплітаючи пальці, що не припиняли смикатися.

Його руки почали здригатися, годі було розібрати їхні обриси. Здушено вдихнувши повітря, він розімкнув долоні та притис руки до ніг.

«Вірджинія».

Він ступив крок і голосно закричав, коли кімната навколо пішла обертом. Праве коліно вибухнуло болем, що гарячими шпичаками ширився ногою. Він заскімлив, підвівся і, спотикаючись, попрямував у вітальню. І стояв там, мов статуя, заскочена землетрусом, своїми мармуровими очима втупившись у двері спальні.

В уяві перед ним укотре розгорталася та сама картина.

Величезне полум’я потріскувало, пашіло, випускаючи густі й масні клуби диму в небо. Крихітне тільце Кеті в його руках. Підходить чоловік і вириває її з його рук, мов якусь торбу картоплі. Чоловік пірнає в морок і забирає з собою його дитя. Він стоїть, вчуваючи десь неподалік звуки палебійної установки, з кожним страхітливим ударом осідаючи все нижче.

Раптом він зривається вперед, його груди розриває скажений крик берсерка[32].

«Кеті!»

Чиїсь руки обхопили його, чоловіки в брезентових костюмах та масках тягнуть його назад. Він несамовито вганяє взуття в землю, залишаючи за собою два криві рівчаки, коли вони відтягують його. Його мозок вибухнув, він захлинається від переповнених жахом криків.

Потім несподіваний спалах оглушливого болю в його щелепі, і денне світло поступається ночі. Гаряча цівка алкоголю стікає горлом, він кашляє, хапаючи повітря, і сидить мовчки в авто Бена Кортмана, від’їжджає і дивиться на велетенську завісу кіптяви, що здіймається понад землею, немов чорна примара всесвітнього розпачу.

Згадуючи ту мить, він заплющив очі, до болю стиснувши зуби.