Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Науковий відділ був на другому поверсі. Кожен крок Роберта Невілла глухо відлунював, коли він піднімався мармуровими сходами Громадської бібліотеки Лос-Анджелеса.

Надворі було 7 квітня 1976 року.

До нього таки дійшло після тижня пиятики, роздратувань і безладних пошуків, що він гає час. Розрізнені експерименти не давали жодних результатів, це було ясно. Якщо й існує раціональне пояснення проблеми (а він мав вірити, що воно таки є), його можна знайти лише шляхом ретельного дослідження.

Орієнтовно, попри брак потрібних знань, він визначився з імовірним підґрунтям — то була кров. Це слугувало щонайменше відправною точкою. Тож першим кроком було якомога більше прочитати про кров.

Він ішов коридором другого поверху і зауважив, що тиша в бібліотеці, за винятком гупання його черевиків, цілковита. Зовні інколи співають птахи, а навіть якщо мовчать, здається, що присутні якогось роду звуки. Незбагненно, але надворі ніколи не відчувається та могильна мовчанка, що панує в будівлях.

Особливо тут, у цій велетенській сірокам’яній споруді, що слугує сховищем знань загиблого світу. «Певно, це якось пов’язано з тиском стін і замкненим простором, — думав він, — щось суто психологічне». Та усвідомлення цього не полегшувало справи. Не було вже психіатрів, які б бурмотіли про безпідставні неврози та слухові галюцинації. Остання людина у світі безнадійно застрягла наодинці зі своїми примарами.

Він увійшов до наукового відділу.

Це була кімната з високою стелею та широкими заскленими вікнами. Навпроти дверей стояв письмовий стіл, де виписували книги в ті дні, коли їх ще хтось собі виписував.

Він стояв якусь мить, обводячи поглядом завмерлу кімнату, поволі хитаючи головою. Усі ці книги, думав він, — осад планетарного інтелекту, витвори безплідних умів, рештки, попурі з артефактів, які не в змозі врятувати людей від загибелі.

Його взуття застукотіло вимощеною кахлями підлогою, коли він попрямував до лівого ряду книжкових полиць. Він спрямував погляд на таблички між полицями, що позначають секції. «Астрономія» — прочитав він; книги про небеса. Він пройшов повз. Його турбувало зовсім не небо. Людська пристрасть до зір спочила з людством. «Фізика», «Хімія», «Інженерна справа». Він проминув їх і ввійшов у головну читальну залу наукового відділу.

Спинився й глянув на високу стелю. Угорі — два ряди непрацюючих ламп, а сама стеля поділена на великі ввігнуті квадрати, кожен з яких прикрашений мозаїкою зі схожими на індіанські візерунками. Ранкове сяйво проникало крізь запилені вікна, тож він міг розгледіти, як пилинки м’яко кружляють у променях сонця.

Він опустив очі на ряд довгих дерев’яних столів зі стільцями, вишикуваних перед ним. Хтось дуже старанно припасував їх на місця. У день, коли закрили бібліотеку, подумав він, якась бібліотекарка пройшлася кімнатою, рівненько підсуваючи кожен стілець до столу. Обережно, з неквапливою акуратністю, якою особливо пишалася.

Він міркував про цю уявну жінку. Померти, думав він, так і не пізнавши невтримної радості та втіхи обіймів коханої людини. Впасти в бридку кому, по тому зануритися в обійми смерті і, можливо, повернутися приреченою на марні, жахливі блукання. Так і не дізнавшись, як воно — кохати й бути коханою.

Це була доля, страхітливіша за обернення на вампіра.

Він струснув головою. «Гаразд, досить, — сказав собі, — ти не маєш часу на плаксиві фантазії».

Він минав книги, доки не дійшов до секції «Медицина». Саме те, що йому потрібно. Проглянув назви. Книги про гігієну, анатомію, фізіологію (загальну та спеціалізовану), лікувальні практики. Ще далі — бактеріологія.

Він дістав п’ять книг із загальної фізіології та декілька робіт про кров. Їх купкою склав на одному з укритих пилом столів. Чи варто взяти книг із бактеріології? Він постояв хвилину, нерішуче розглядаючи корінці книг.

Зрештою знизав плечима. «Що ж, яка різниця? — подумав він. — Гірше від цього не буде». Він навмання дістав декілька з них, поклавши їх до решти. Тепер він мав на столі дев’ять книг. Для початку вистачить. Він очікував, що ще повернеться сюди.

Виходячи з наукового відділу, він глянув на годинник над дверима.

Червоні стрілки зупинилися на четвертій двадцять сім. Він замислився про той день, коли їхній рух спинився. Спускаючись сходами з оберемком книг, він гадав, у який же момент стали стрілки. Це був день чи ніч? Тоді дощило чи, може, сяяло сонечко? Чи був тут хтось, коли це сталося?