Розділ «Частина II Березень 1976 року»

Чому? Чи була на це логічна відповідь, щось, що він міг прийняти, не збившись на манівці містицизму?

Був лише один шлях з’ясувати це.

Він підняв жінку з ліжка, намагаючись ігнорувати питання, що виринало в його голові: «Чому ти завжди експериментуєш на жінках?» Він удавав, що це не мало жодної ваги. Просто так склалося, що він натрапив на неї першу. А як щодо чоловіка, який лежить у вітальні? «Та заради ж Бога! — скипів він подумки на себе. — Я не збираюся ґвалтувати жінку!»

«А пальці не схрестив, Невілле? Чи, може, по дереву постукай?»

Він проігнорував це, починаючи підозрювати, що до нього в мозок пробрався прибулець. Колись він вважав себе сумлінною людиною. Тепер уся та сумлінність перетворилася лише в надокучливу прикрість. Та мораль як таку, якщо вже на те пішло, поховали під собою рештки суспільства. Тепер він був сам собі за пана.

«Яка зручна відмовка, так, Невілле? Ой, та закрийся ти вже».

Але затримуватися біля неї довше, ніж потрібно, він не збирався. Прив’язавши її до стільця, він пішов у гараж і возився з авто. Жінка була вдягнена в подерту чорну сукню, тож, коли вона дихала, занадто багато було видно. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль… він знав, що то брехня, але визнавати цього не хотів.

Нарешті, змилостивившись, настала ніч. Він замкнув гараж, повернувся до будинку, зачинив вхідні двері, замкнувши їх на засув. Після цього наповнив собі склянку і всівся на дивані навпроти жінки.

Зі стелі прямо навпроти її обличчя звисало розп’яття. О шостій тридцять її очі розплющилися. Це сталося вмить, наче у сплячої людини, на котру по пробудженні чекала важлива робота; без жодної невизначеності, одним рішучим рухом, знаючи, чого вона прагне.

Побачивши перед собою розп’яття, вона вмить відвела очі, хапаючи ротом повітря та здригаючись усім тілом.

— Чому ти його боїшся? — запитав він, здригнувшись од власного голосу, що розвіяв таку звичну мовчанку.

Мить її погляд був прикутий до нього, від чого тілом забігали мурашки. Її очі блищали, а язик повільно облизав червону від крові губу, наче жив окремим життям.

Вона вигнулася тілом, наче намагаючись дотягтися до нього. Гортанне гарчання вирвалося з її горлянки, мов у пса, якому жбурнули кістку.

«Розп’яття, — нервово проказав він. — Чому ти його боїшся?»

Її пута натяглися до межі, руки нишпорили з обох боків стільця. Годі було чекати якихось слів, лише різке, утруднене дихання. Її тіло викручувалося на стільці, а погляд упивався в нього.

«Розп’яття…» — загарчав він розгнівано.

Рвучко підскочив на ноги, склянка впала й покотилася підлогою. Чіпко вхопивши мотузок, він розмахував розп’яттям перед її обличчям.

Злякано загарчавши, вона відсахнулася, втиснувшись у стілець.

«Дивись на нього!» — закричав він до неї.

З неї вирвався звук нажаханого виття. Її погляд скажено забігав кімнатою, зіниці звузилися до дрібнесеньких тьмяних цяток.