Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Він відклав люльку і підповз на колінах ближче до неї. Знадобилося п’ять хвилин, щоб зняти з неї взуття. А тоді він узяв одну з її промоклих ніжок у свої великі долоні.

— Холодна… як крига, холодна, — сказав він. — Вам треба зняти панчохи, Маретто. Будь ласка.

Він склав дрова перед грубкою й накрив ковдрою, яку стягнув зі спального місця. Тоді, так само на колінах, він підтягнув тростяне крісло до вогню та застелив його другою ковдрою. За кілька хвилин Маретта зручно вмостилася в кріслі, поклавши босі ніжки на імпровізовану підставку з накритих дров. Кент відчинив дверцята грубки. Потім загасив одну свічу, що вже починала чадити, за нею іншу. Палахкотлива березова деревина м’яким світлом освітлила кімнату. Вогонь запалив стриманий рум’янець на обличчі дівчини, і з цим новим відтінком її очі здавалися Кентові дивовижно м’якими й чарівними. І коли він закінчив, дівчина простягла руку і на мить торкнулася його обличчя і його мокрого волосся — так легко, що він відчув її трепетну ласку, зовсім не відчувши її ваги.

— Ви такі добрі до мене, Джимсе, — промовила дівчина, і він відчув, ніби щось стиснуло їй горло.

Він сів на підлогу біля її крісла, притулившись спиною до стіни.

— Це тому, що я кохаю вас, Сіра Гуско, — відповів він тихо, дивлячись прямо в полум’я вогню.

Дівчина мовчала. Вона теж незрушно дивилася на вогонь. Зовсім над головою обидва чули накрапання дощу, наче тисячі м’яких кулачків стукали в дах каюти. Вони відчували, як хитається під ними баркас у відповідь на примхливу гру хвиль стрімкого потоку. І, непомітно для дівчини, що не дивилася на нього, Кент підняв на неї очі. Відблиск березового вогню грав у її волоссі, тремтів на її білій шиї; ним були охоплені її довгі вії. І, дивлячись на дівчину, Кент думав про Кедсті, що залишився лежати у кімнаті в бунгало, задушений на смерть пасмом цього розкішного волосся — такого близького тепер, що він міг, нахилившись трохи, торкнутися його губами. Ця думка не вселяла в нього жодного страху. Бо навіть зараз, коли він дивився на неї, її рука мимоволі потяглася до щоки — маленька ніжна рука, що торкалася його обличчя й волосся, легко, мов билинка — і він знав, що ці руки не здатні були вбити чоловіка, який перед смертю боровся до останнього.

І Кент подався вперед, і взяв її за руку, і міцно стиснув зі словами:

— Маленька Сіра Гуско, розкажіть мені, будь ласка: що сталося в кімнаті Кедсті?

Безмежна віра бриніла в його голосі. Він хотів, щоб вона знала: хай що трапилося, це не похитне ані довіри, ані його кохання. Він вірив їй, і віритиме завжди.

Він був упевнений, що знає, як помер Кедсті. Картина трагедії по клаптиках складалася воєдино в його уяві. Доки він спав, Маретта і ще один чоловік були внизу у великій кімнаті разом із інспектором поліції. Кульмінація настала, і Кедсті дістав удар — у якийсь незбагненний спосіб — власним пістолетом. Потім, саме тоді, коли Кедсті вдало приходив до тями після удару і був готовий битися, супутник Маретти прикінчив його. Налякана, спантеличена тим, що тільки-но розігралося в неї на очах, можливо, непритомна, дівчина безсила була опиратися використанню свого пасма на завершальному етапі вбивства. З цієї картини Кент виключив шнури на вікнах і шнурки від взуття. Він знав, що під час злочину часто трапляється незвичайне й несподіване. А волосся Маретти вільно спадало навколо її фігури — використати його просто було першим, що спало на думку вбивці. І в очікуванні на відповідь Кент вірив, що саме так Маретта і скаже.

Чекаючи, він відчув, як напружилися її пальці в його руці.

— Розкажіть мені, Сіра Гуско, що сталося?

— Я… я не знаю… Джимсе…

Він раптом відірвав очі від вогню й поглянув на неї — наче не впевнений, що почув саме те, що вона тільки-но сказала. Дівчина навіть не повернула голови, дивлячись на вогонь розсіяним поглядом. Її долоня в його руці впіймала його великий палець і міцно трималася за нього, як раніше, коли Маретта була налякана громом і блискавкою.

— Я не знаю, що сталося, Джимсе.

Цього разу він не відчував трепетного хвилювання від дотику її маленьких пальчиків і м’якої долоньки. Глибоко в його душі ворухнулося щось, що вразило його, наче раптовий несподіваний удар. Він готовий був битися за неї до останнього подиху. Готовий був повірити кожному її слову — кожному, окрім цієї відвертої неправди, яку вона щойно сказала. Адже вона знала, що сталося в кімнаті Кедсті. Вона знала… хіба що…

Раптом його серце підстрибнуло від радісної надії.

— Хочете сказати — ви були непритомні? — голосно прошепотів він. Голос його дрижав від нетерпіння. — Ви зомліли — і тоді це сталося?

Вона похитала головою.