Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Так, так само, як ви вірите, що я не вбивав Джона Барклі. Але весь світ налаштований проти нас. Тепер уже — проти нас обох. І ми вдвох маємо відшукати шлях до вашої прихованої долини. Розумієте, Маретто? І я… гадаю, я радий цьому.

Він обернувся до дверей.

— Ви будете готові за десять хвилин? — спитав він.

Вона кивнула.

— Так, за десять хвилин.

Він вибіг у коридор і спустився по сходах, аби замкнути вхідні двері. Потім повернувся до своєї схованки під дахом. Він відчував, як у його крові розгоряється дивний божевільний шал, адже перед лицем сьогоднішньої трагедії саме лише божевілля здатне було надихнути його, розливаючи екстатичне збудження по венах. Смерть Кедсті відсунулася на задній план, її заступило дещо важливіше — те, що з цієї години він мав битися за Маретту, що відтепер вона належить йому і має піти з ним. Він кохав її. Ким би вона не була і що б не скоїла, він кохав її. Дуже скоро вона розповість, що трапилося в кімнаті внизу, і все стане на свої місця.

Але крихітна часточка його розуму вперто поставала проти нього. Наче папуга, вона твердила Кентові, що саме пасмо волосся Маретти було обвите навколо горла Кедсті і саме цим пасмом його придушили. Але Маретта пояснить і це, він був упевнений. Враховуючи решту фактів, думати так було нерозумно й нелогічно. Він знав це. Та наче п’янкий трунок було його кохання до цієї дівчини, яка увійшла до його життя в такий дивний і драматичний спосіб. І віра його була безмежна. Вона не вбивала Кедсті. Інша частина його розуму повторювала це знову й знову, навіть коли він нагадував собі, що лише кілька годин тому дівчина не моргнувши оком обіцяла вбити інспектора поліції — якщо трапляться певні речі.

Руки Кента працювали так само швидко, як і його думки. Він зашнурував свої армійські чоботи. Всю їжу та посуд на столі склав у компактний пакунок і помістив у наплічник, який разом із рушницею виніс у коридор. Затим повернувся в кімнату Маретти. Двері були зачинені. На його стук голос дівчини відповів, що вона ще не готова.

Кент чекав. Він чув, як вона спритно рухається кімнатою. Деякий час панувала тиша. Минуло ще п’ять хвилин… десять… п’ятнадцять. Він знову постукав у двері. Цього разу вона відчинила.

Він застиг, не зводячи очей із Маретти, вражений її новим виглядом. Дівчина відступила від дверей, впускаючи його, і стояла посеред освітленої кімнати в усій красі. Її гарне струнке тіло було одягнуте в костюм з блакитного рубчастого вельвету; дещо хлоп’ячий жакет тісно облягав фігуру; спідниця спускалася лише трохи нижче колін. На ногах були високі чоботи з оленячої шкіри. На талії висіла кобура з маленьким чорним пістолетом. Волосся було зачесане нагору і забране під тісний капелюшок. Вона була винятково гарненька, і Кент не вбачав у її витонченій красі жодної вади. Костюм, капелюшок, коротка спідниця й високі шнуровані чоботи були наче створені для диких просторів. Ця дівчина не була новачком серед диких просторів. Вона була справжньою маленькою старателькою — з голови до ніг! Обличчя Кента освітилося радістю. Але не одна лише зміна вбрання здивувала його. У ній сталася й інша зміна. Її щоки палали. Її очі, дивлячись на нього, випромінювали дивне й чарівне сяйво. Губи були яскраво-червоні, як і вперше, коли він побачив її в лікарні Кардіґена. Її блідість, її страх, її переляк зникли, а на їхнє місце прийшли стримуваний захват людини, що от-от мала поринути в невідому пригоду.

На підлозі лежав вузол, удвічі менший за наплічник Кента, і коли Кент підняв його, то майже не відчув його ваги. Він припасував вузол до свого наплічника, доки Маретта надягала свій дощовик і спускалася вниз сходами попереду нього. Вона чекала на Кента у передпокої на першому поверсі, тримаючи в руках великий прогумований плащ Кедсті.

— Ви маєте це надягти, — сказала вона.

Дівчина злегка тремтіла, тримаючи одяг. Колір майже збіг із її щік, коли вона обернулася до дверей, за якими був мрець у кріслі, але її очі досі зберігали чарівний блиск. Вона допомогла Кентові надягнути плаща й наплічника, а після того якусь мить стояла, торкаючись руками його грудей і своїх губ, немов збираючись заговорити про щось, що тримала в собі.

Лише за кілька кроків від них чулися завивання бурі. Здавалося, вона з новою люттю налетіла на бунгало, ломлячись у двері, погрожуючи обрушити розкоти грому на їхні голови, якщо вони насміляться вийти назовні. Кент простягнув руку і вимкнув світло в передпокої.

У суцільній темряві він відчинив двері, з-поза яких миттєво увірвалися дощ і вітер. Вільною рукою навпомацки знайшов Маретту, вивів її за собою. Опинившись після освітленого приміщення під бурею, вони наче провалилися в чорну безодню, що миттєво проковтнула їх. Тоді раптом спалахнула блискавка, і Кент побачив обличчя Маретти, біле й залите дощем, але з тим самим дивним блиском в очах, який не переставав хвилювати його. Навіть у темряві цей блиск не зникав. Не зникав відтоді, як він повернувся до неї з кімнати Кедсті й опустився на коліна біля її ліжка, обійнявши її на мить.

Лише зараз, посеред бурі, він збагнув, чим можна пояснити це диво. То було через НЬОГО. Завдяки її ВІРІ в нього. Навіть смерть і жах не здатні були прибрати це сяйво з її очей. І, зробивши це відкриття, він хотів кричати від радощів, несамовито кричати наперекір вітру й дощу. Він відчув, як його сповнює сила, сильніша за цю нічну негоду. Її руки лежали на його плечі, так, наче вона боялася загубити його у цій чорній безодні, і м’який тиск її пальців був наче контакт, крізь який у його тіло переливалася тепла хвиля електричного струму. Він випростав руку й притягнув її до себе, на мить припавши обличчям до її маленького мокрого капелюшка.

І тоді він почув її слова:

— У гавані стоїть баркас, Джимсе, близько до кінця стежки. Мсьє Фінґерз тримав його там напоготові, повністю устаткованим.

До цієї миті він думав про будинок Кроссена і відкритий човен на воді. І знову Кент благословив Фінґерза, узявши за руку Маретту і ступивши на стежку, що вела до тополь.

Їхні стопи в’язнули глибоко в мокрій багнюці, а від поривів вітру з дощем перехоплювало дихання. Не видно було навіть дерева на відстані витягнутої руки, і Кент сподівався, що блискавка спалахуватиме досить часто, щоб він міг орієнтуватися. При першому спалаху він глянув на схил, що вів до ріки. Маленькі струмочки брудної води стікали донизу. На шляху скрізь траплялися каміння й пеньки, під ногами було слизько. Пальці Маретти знову стискали його руку, як під час шаленої гонитви стежкою вгору з казарм до бунгало Кедсті. Тоді він трепетав від щирої радості, що дарував її дотик, але зараз його охопив зовсім інший трепет — всеосяжне почуття владарювання. Попри бурю й непроглядну темряву ця ніч стала для нього найдивовижнішою з усіх ночей.