Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Він не відчував жодної з заподіяних негодою незручностей. Жодна з них не могла стримати невтомний і радісний біг крові, що зігрівала його тіло. Сонце чи зорі, день чи ніч, ясне небо чи похмуре — усе це зараз було чимось буденним та незначним. Адже поряд, борючись разом із ним, пробиваючись крізь нічну негоду разом із ним, довіряючи йому, безпорадна без нього, була жива істота з плоті й крові, яку він кохав понад життя. Багато років, сам того не знаючи, він чекав на цю ніч — і ось вона настала, накривши повінню, що назавжди понесла з собою його минуле життя. Він уже був не мисливцем, а здобиччю. Вже не сам, але з безцінним створінням, за яке варто було битися, безцінним і безпорадним, що стискало його пальці в темряві. Кент не почувався втікачем, навпаки — він наче щойно здобув величезну звитягу. Жодної непевності, жодного сумніву не було.

Попереду лежала ріка, а він відчував у ній душу, обіцянку нового життя. То була ріка Маретти і його ріка, і зовсім скоро вона забере їх звідси. І тоді дівчина розповість йому про Кедсті. Він був певний цього. Вона розповість, що сталося, доки він спав. Віра його була безмежна.

Вони дісталися розмитого схилу, і блискавка освітлила перед ними край тополиного гаю, де О’Коннор бачив Маретту багато тижнів тому. Стежка до гавані петляла між тополями, і Кент шукав її в темряві наосліп. Він не пробував заговорити, але випустив руку супутниці й натомість обійняв її, коли вони ступили на відкритий простір, прикриваючи її від бурі. Високий чагарник хльоснув їх по обличчях, і вони зупинилися, чекаючи наступного спалаху блискавки. Кент чекав без нетерпіння. Він притягнув дівчину ще ближче до себе, і в тій чорній безодні, під зливою і під перекатами грому над головою вона припала до його грудей своїм тендітним тілом, чекаючи, спостерігаючи. З ним. Тендітність і безпомічність стрункого дівочого тіла під його рукою сповнювали його особливим захватом. Зараз він думав про неї не як про захопливу безстрашну юну особу, що націлювала пістолета на трьох чоловіків у казармах. Вона вже не була таємничою, зухвалою сміливицею, яка викликала в ньому святобливий трепет, коли вони вперше потрапили в будинок Кедсті. Адже зараз вона притискалася до нього, відверто безпомічна й налякана. У цьому хаосі бурі щось підказувало йому, що нерви її на межі, що без нього вона розгубиться, кричатиме від жаху. І ВІН РАДІВ ЦЬОМУ! Ще міцніше він притискав її до себе, схиляючи голову, доки не торкнувся обличчям її мокрого липкого волосся, що вибивалося з-під капелюшка. А тоді блискавка знов розколола нічне небо, і він побачив шлях до стежки, що лежав перед ними.

Навіть у темряві неважко було триматися розбитих фургонами колій. Над їхніми головами свистіли й стогнали, гойдаючись, гілляки тополь. Під їхніми ногами виникали то калюжі, то стрімкі потоки. У непроникливій пітьмі вони натрапили на одну з таких калюж, і попри те, що вже був обтяжений наплічником, вузлом та рушницею, Кент раптом зупинився, узяв на руки Маретту і ніс її, доки не ступив на тверду землю. Він не питав дозволу. І на цю хвилину чи дві Маретта лежала, зіщулившись, у його руках, і на одну чарівну мить його обличчя торкнулася її мокрої від дощу щоки.

Дивовижним чином жоден з них не заговорив упродовж усієї пригоди. Мовчання між ними стало чимось заповітним, і Кент не мав жодного бажання порушувати це. У такій мовчанці, цілком виправданій завиваннями бурі, він відчував, як щось дивовижне притягує їх ближче й ближче одне до одного, і що слова можуть зіпсувати невимовну магію того, що відбувається. Коли він знов опустив Маретту на землю, її рука ненавмисне торкнулася його руки, і на мить дівочі пальці м’яко зімкнулися на ній — і цей потиск сказав йому більше, ніж тисяча слів удячності.

За чверть милі нижче від тополиного гаю вони підійшли до ялиново-кедрового ліска, і скоро ліс суцільною стіною обступив їх, укривши від вітру, але темрява лише згустилася, наче в бездонній дірі. Кент помітив, що і грім, і блискавка відступають у східному напрямку, і тепер періодичні електричні спалахи майже не освітлювали шляху попереду. Дощ уже не бив з такою ж неймовірною силою. Вже було чути, як шумлять верхівки ялин і кедрів і як хлюпають під їхніми черевиками бруд і вода. На якусь мить ялини переплелися верхівками над їхніми головами, і стало майже тихо. І тоді Кент глибоко й довго зітхнув і розсміявся, схвильовано й радісно.

— Ви намокли, маленька Сіра Гуско?

— Лише ззовні, Великий Бобре. Моє пір’ячко не дасть мені промокнути.

Її голос тремтів, і в тому голосі бриніли одночасно і радість, і сльози. Це не був голос людини, яка щойно скоїла вбивство. Кент знав, що за словами відваги вона намагається приховати свою чуттєвість. Її руки міцно трималися за рукав його шкіряного плаща, навіть тепер, коли вони були зовсім близько одне до одного. Дівчина немов боялася, що щось може розлучити їх у цій підступній темряві. Порившись трохи, Кент витягнув із внутрішньої кишені сухий носовичок. А тоді знайшов її обличчя, відкинув трохи і витер насухо — так само, як учинив би з заплаканою дитиною. Після цього він обтер власне обличчя, і вони рушили далі, пліч-о-пліч.

Від лісу до гавані було півмилі, і не раз на цьому шляху Кент брав дівчину на руки й переносив її через воду, що майже доходила до верху його чобіт. Від блискавки вже не було жодної допомоги. Дощ усе ще йшов, але вітер разом із бурею змістився на захід. Оточену лісовими стінами по самому краю гавань важко було розрізнити в темряві. Тепер Маретта вела його, хоча Кент досі йшов попереду, міцно тримаючи її за руку. Якщо тільки Фінґерз не змінив місця розташування, баркас має бути за сорок-п’ятдесят кроків від краю стежки. Це було маленьке суденце на двох із маленькою тісною каютою, збудованою в середній частині. І воно була міцно пришвартоване до берега. Так сказала йому Маретта, коли вони навпомацки шукали свій шлях крізь очеретяні зарості й чагарник. А тоді він перечепився об щось пружне на рівні колін, і зрозумів, що це швартовий канат.

Залишивши Маретту під деревом, до якого було пришвартоване судно, він піднявся на борт. Дно баркаса на вісім-десять сантиметрів заливала вода, але каюта була збудована на платформі, вивищеній над дном човна, і Кент сподівався, що всередині й досі сухо. Він обмацував двері в темряві, доки не знайшов скручений провід, що слугував замість замка. Відчинивши двері, він низько опустив голову та увійшов. Маленька кімната була не більш ніж півтора метра заввишки, і для більшої зручності він опустився на коліна, доки шукав під своїм гумовим плащем водонепроникну коробку сірників. Вода ще не досягла рівня підлоги.

Спалахнувши, вогник освітив кімнату зсередини. Це була зовсім крихітна каюта — траплялося йому бачити скрині, що ледь поступалися їй за розміром. Близько двох з половиною метрів завдовжки і менше двох завширшки, а стеля така низька, що навіть навколішки він усе одно торкався її головою. Сірник догорів, і Кент запалив другого. Цього разу він побачив свічу, вставлену у підсвічник із розколотого шматка берези, що стирчав зі стіни. Підібравшись до неї, він запалив свічу. За мить чоловік озирнувся навколо і знову благословив Фінґерза. Маленьке судно було повністю підготоване до подорожі. У дальньому куті були збудовані два вузеньких спальних місця, настільки низько одне над одним, що Кент усміхнувся, уявивши, як протискатиметься між ними. Зверху були ковдри. На відстані витягнутої руки від Кента виднілася крихітна грубка, а поруч із грубкою — вугілля та сухі дрова. Уся обстава нагадувала йому ігровий будиночок на дитячому майданчику. І все ж тут залишилося ще й місце для широкого зручного крісла з тростяним сидінням, табуретки і гладкої дошки, припасованої під вікном так, що цілком могла слугувати столом. І цей стіл був завалений пакунками.

Кент стягнув із себе свою ношу і повернувся до Маретти. Вона вже стояла біля краю баркаса й тихо кликала його, чуючи, як він, плюскаючись, простує крізь воду. Її руки простягалися йому назустріч у темряві. Кент переніс її через ціле неглибоке море, в якому стояв, і засміявся, опустивши на край підвищення біля дверей каюти. То був тихий радісний сміх. Жовте сяйво свічі танцювало на їхніх мокрих обличчях. Дуже невиразно він бачив її при цьому світлі, але очі дівчини сяяли.

— Ваше гніздечко, Сіра Гуско, — поважно оголосив він.

Її рука піднялася й торкнулася його обличчя.

— Ви були такі добрі до мене, Джимсе, — промовила вона. Її тонкий голос тремтів. — Ви можете… поцілувати мене.

Під шум дощу серце Кента захлиналося від співу. Його душу розпирало від бажання прогорлати цю переможну пісню радості й тріумфу, щоб чув той світ, який він покидав сьогодні назавжди. Теплий трепет Мареттиних вуст наділяв його надлюдською силою, і коли він вистрибнув на землю, щоб одним рухом ножа перерізати швартовий канат, він хотів уголос заявити про те, що чаїлося в його душі — як матроси оспівують свободу в той день, коли великий караван вирушає на північ. І він насправді ЗАСПІВАВ тихим шепотом, у якому лунали і сміх, і сльози. З богатирською силою він відштовхнув баркас від берега гавані, а тоді, спритно керуючи довгим одноручним веслом, повів суденце в напрямку ріки, прикладаючи зусилля обох рук замість однієї. За зачиненими дверима крихітної каюти була та єдина в світі, за яку він ладен був битися. Озираючись, він бачив слабкий блиск свічі у вікні. Світло… каюта… Маретта!

Він залився сміхом — безумно, безглуздо, мов хлопчисько. До нього долетів глухий похмурий гуркіт, що з кожним змахом весла ставав усе розбірливішим, схожим на ревіння водоспаду. То була ріка. Роздувшись водопіллям, вона набула загрозливого звучання. Але Кент не відчував страху. Це була його ріка, і вона була йому другом. У ній відчувалися пульс і трепет життя. Гул, що наростав, не містив для Кента жодної загрози, радше це був радісний багатоголосий хор, що кликав його до себе, всіляко заохочуючи. Він чув, як той клич зростає. Над його головою знову розверзлося небо, вивергаючи зливу. Але шум дощу пересилював гомін ріки, все ближче й ближче. Він відчув, як судно потрапило в перший коловорот хвиль, і невидимі могутні руки потягнулися до нього з темряви. Кент зрозумів, що ніс судна підхопило течією, і тепер його несе в самому серці потоку. Він закріпив весло й випростався, зустрічаючи обличчям суцільний хаос і темряву, що чекали на нього попереду. Він відчув під собою неспішний і могутній пульс великого потоку, що прямує до Невільничої ріки, до Маккензі й до Північного Льодовитого океану. І нарешті під цією бурною зливою він закричав, загорлав від щастя, від захвату, від надії, що сягала далі від людських законів — а тоді обернувся до крихітної каюти, де крізь щільну завісу дощем просякнутої ночі в маленькому віконці жовтим світлом палала свіча.

Роздiл 19

Кент навпомацки дістався до каюти й постукав. Маретта відчинила йому і відступила, щоб дати ввійти. Він вповз усередину, наче великий мокрий пес до своєї буди, зігнувшись так, що його руки майже торкалися підлоги. Він відчував усю недолугість такого стану, всю недоречність перебування свого кремезного тіла тут і всміхнувся, намагаючись розгледіти щось крізь цівочки води, що стікали обличчям. Маретта зняла свої капелюшок і дощовик, їй теж доводилося схилятися в цій півтораметровій кімнатці, але виходило не настільки кумедно, як у Кента. Він знов опустився на коліна. А тоді побачив, що в маленькій грубці гоготить вогонь. Його тріск перекривав стук дощу по даху, і повітря в каюті вже прогрілося. Він подивився на Маретту. Її мокре волосся досі налипало до обличчя, її ніжки, і плечі, і частина тіла були мокрі. Але очі її блищали, і вона всміхалася йому. У той момент вона здалася йому дитиною, яка радіє, що знайшла собі схованку. Він очікував, що жахи минулої ночі відіб’ються на її обличчі, але ті безслідно зникли. Дівчина не думала про грім і блискавку, чи про стежку в непроглядній темряві, чи про Кедсті, що лежав мертвий у бунгало. Вона думала про нього.