Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Він від душі розсміявся. Якою радісною і бентежною була ця темна ніч із громом бурі над головами і хвилями великої ріки під днищем їхнього човна. І вони двоє — самі — в каюті на цьому вутлому суденці, недостатньо високій, щоб випростатися, і навряд чи достатньо широкій, щоб узагалі розвернутися. Але її теплий затишок, жар вогню, що починав зігрівати їхні замерзлі тіла, і привітний тріскіт березових дров у грубці на мить відвернули Кента від думок про світ, що залишався позаду. І Маретта, чиї очі й вуста м’яко всміхалися йому у світлі свічки, ніби теж забула про все. Лише маленьке віконечко повернуло їх думками до трагічних обставин їхньої втечі. Кент чітко уявив собі, як це має виглядати з берега — зрадлива цятка вогню, що пливе крізь темряву. Уздовж берега траплялися самотні житла, розкидані на кілька миль нижче Пристані, і чиїсь очі, дивлячись крізь бурю в бік ріки, могли їх побачити. Він дістався до вікна і завісив його плащем.

— У дорогу, Сіра Гуско, — сказав він тоді, потираючи руки. — Чи не буде тут більш по-домашньому, якщо я закурю?

Вона кивнула, не зводячи очей із плаща на вікні.

— Ми в повній безпеці, — запевнив Кент, виймаючи люльку і набиваючи її. — Усі, напевно, сплять. Але не будемо ризикувати.

Судно повільно гойдалося на хвилях. Кент відчув, що воно змінило рух, і додав:

— І не треба боятися, що ми на щось налетимо. Тут немає скель і порогів на тридцять миль уперед. Ріка рівна, як підлога в залі. Навіть якщо ми вріжемося в берег, не лякайтеся.

— Я не боюся… ріки, — відповіла вона. А тоді, так неочікувано, що він стрепенувся, спитала: — Завтра вони шукатимуть нас?

Кент запалив люльку, не зводячи з неї пильних очей. Вона сиділа на табуретці, нахилившись до нього й чекаючи на відповідь.

— В лісах, на ріці, скрізь, — відповів він. — Звичайно ж, вони шукатимуть зниклий човен. Нам просто треба стежити, чи немає за нами погоні. І скористатися добрим початком.

— Дощ змиє наші сліди, Джимсе?

— Так. Усі, що ми залишили на відкритому просторі.

— Але… напевно… у закритих місцях?..

— Ми не проходили по закритих місцях, — запевнив її він. — Пригадуєте, щоб ми там були, Сіра Гуско?

Вона повільно похитала головою.

— Ні. Але там був Муї, під вікном.

— Його сліди точно будуть змиті.

— Рада це чути. Не хотіла би наразити на біду чи його, чи містера Фінґерза, чи будь-кого з наших друзів.

Вона не намагалася приховати, яке полегшення їй принесли його слова. Він був трохи здивований, бо не очікував, що вона турбуватиметься про Фінґерза чи старого індіанця в цю годину власної небезпеки. Тієї небезпеки, від відчуття якої він намагався утримувати її якомога довше. Але Маретта не могла не усвідомлювати навислої над ними загрози. Вона мала б знати, що за кілька годин тіло Кедсті знайдуть, і довга рука поліції диких просторів потягнеться слідом за ними. І якщо їх спіймають…

Дівчина витягнула перед собою ніжки й почала ворушити ними в чоботах — він чув, як у них хлюпає вода.

— У, які вони мокрі! — здригнулася вона. — Чи не могли б ви розшнурувати і стягнути їх із мене, Джимсе?