Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Заходьте туди, будь ласка, — тихо гукнула вона. — Якщо ви небайдужі до мене, як кажете, УВІЙДІТЬ туди.

Вона не чекала на відповідь. Двері її кімнати зачинилися, і Кент, запаливши сірника, схилився якнайнижче й увійшов до свого сховку. Прямо перед собою він побачив лампу на скрині. Запаливши її, він насамперед зачинив двері й повернув ключа в замку. Потім озирнувся навколо себе. Комора була не довша й не ширша за 3 квадратних метри, а дах нависав над головою так низько, що чоловік не міг навіть розпрямитися. Але вразив його не так крихітний розмір кімнати, як приготування, зроблені Мареттою. У кутку було споруджене з ковдр спальне місце, груба підлога теж була вкрита ковдрами, не враховуючи 60—90-сантиметрової смуги під самими стінами. Позаду скрині стояв стіл зі стільцем. Те, що Кент побачив на столі, змусило його пульс пришвидшитися. Маретта не забула, що він міг зголодніти. Перед ним була пишна вечеря, приготована на одного, але її вистачило би на півдюжини людей. Тут були: кілька смажених куріпок, коричневих і хрустких, мов горіхи; холодна смажена лосятина або яловичина; тарілка, з верхом наповнена золотавим картопляним салатом; оливки, мариновані огірки, відкрита банка консервованої вишні, буханка хліба, масло, сир — і один із дорогоцінних термосів Кедсті, без сумніву, повний гарячої кави або чаю. А тоді він помітив те, що лежало на стільці — пояс із кобурою й автоматичний кольт 45-го калібру! Маретта не розраховувала, що під час пригоди в бараку їм удасться захопити пістолет, і в своїй завбачливості подбала про зброю. Вона поклала пістолет на видне місце, аби Кент одразу побачив його. За стільцем на підлозі лежав наплічник, схожий на ті, якими користуються в регулярній армії, частково зібраний. До наплічника притулявся вінчестер. Кент упізнав рушницю. Він бачив її раніше на стіні в будинку Фінґерза.

Упродовж п’яти хвилин він майже не рухався, стоячи там, де і стояв, біля столу. Один лише нештукатурений дах відділяв його від бурі, і просто над головою лунали вибухи грому й періщення дощу. Він бачив, де розміщене вікно, дбайливо завішене ковдрою. Навіть крізь ковдру він бачив слабкі спалахи блискавки. Вікно виходило на вхідні двері бунгало, і Кентові спало на думку вимкнути світло й відчинити віконні стулки. У темряві він зняв ковдру. Але саме вікно було наглухо закрите й не піддавалося. Переконавшись у цьому, Кент припав обличчям до скла, вдивляючись у хаос ночі.

У цю мить спалахнула блискавка, і в її сяйві, глянувши вниз, Кент побачив те, від чого напружився кожен м’яз у його тілі. Чіткіше, ніж могло бути вдень, він побачив чоловічу постать, що стояла під дощем. Це не був Муї. Це не був Кедсті. Це не був жоден із тих, кого він будь-коли зустрічав. У спалаху блискавки видіння скидалося більше на привида, ніж на людину. Кремезний, довгий, велетенський привид із непокритою головою, нестриженим, наскрізь промоклим волоссям і скуйовдженою від бурі бородою. Картина закарбувалася в пам’яті зі швидкістю блискавки — наче раптом хтось вивів кінокадр на екран. Наступної миті її покрила темрява. Кент ще більш напружено вдивлявся. Він чекав.

І знову спалахнула блискавка, і знову він побачив жахливу, подібну до привида істоту, що чекала під бурею. Він помітив, що загадковий велетень із бородою — уже немолодий чоловік. Коли блискавка спалахнула вчетверте, постать зникла. І вже в цьому спалаху Кент побачив зігнуту фігуру Кедсті, що поспішала до дверей по гравійній доріжці.

Кент швидко завісив вікно, але запалювати лампу не став. Перш ніж Кедсті ступив на ґанок, Кент відімкнув двері. Дуже обережно він прочинив їх на 8—10 сантиметрів і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, прислухаючись. Він чув, як Кедсті пройшов до великої кімнати, де нещодавно чекала на нього Маретта. Після того настала тиша, і чути було лише гомін бурі.

Протягом години Кент слухав. Увесь цей час він не вловив жодного звуку ані з нижнього поверху, ані з кімнати Маретти. Він гадав, чи вона вже спить і чи Кедсті теж ліг спати, вирішивши зачекати до ранку, а тоді вже спустити сторожових псів закону.

Кент не мав жодного наміру м’яти затишну ковдрову постіль. Він не лише був далекий від сну — його сповнювало тривожне передчуття щодо подій, що мали от-от трапитися. Усе більше й більше він відчував, що не повинен втрачати пильності. Те, що інспектор Кедсті й Маретта Редіссон перебували під одним дахом, і загадкова причина, що утримувала Кедсті від видачі дівчини, турбували його найбільше. Він уже не будував планів власної втечі.

Він думав про Маретту. У чому її влада над Кедсті? Чому Кедсті радий був би бачити її мертвою? Що вона робила в його будинку? Знову й знову він ставив собі ці питання й не знаходив жодної відповіді. І все-таки навіть у цьому чистилищі таємниць, яке обступало його з усіх боків, він почувався щасливішим, ніж будь-коли в житті. Адже Маретта була не за чотири чи п’ять сотень миль від нього вниз по ріці, а тут, під одним дахом із ним. І він зізнався, що кохає її. Він радів, що йому стало сміливості сказати їй це. Кент знову запалив лампу, відкрив наручний годинник і поклав його на стіл, аби мати можливість глянути на нього в будь-який момент. Він хотів прикурити люльку, але був упевнений, що запах тютюну дійде до Кедсті, якщо тільки той не ліг спати.

Не раз і не два він запитував себе, як можна визначити примарне видіння, побачене ним у спалаху блискавки. Мабуть, це один із дивних друзів Фінґерза з лісів, компаньйон Муї по стеженню за бунгало. Образ велетенського чоловіка з його довжелезною бородою і довгим волоссям, що постав перед його очима у вирі електричного вогню, невитравно залишався в пам’яті. То була жахлива картина.

І знову він загасив світло й зняв завісу з вікна, але не побачив нічого, окрім проблиску сирої землі у спалахах блискавки. Він вдруге прочинив двері на кілька сантиметрів і сів, притулившись спиною до стіни, прислухаючись.

Він не знав, скільки часу спливло, перш ніж його здолала дрімота, але вона прийшла, і кілька разів його очі заплющувалися, крадучи його пильність. Потім він на деякий час заснув. Раптовий звук миттєво пробудив його. У першу мить йому здалося, що то був чийсь плач. Секунду чи дві, доки прокидалися його відчуття, він не був певен. А тоді раптом Кент швидко збагнув, що відбувається.

Він підвівся на ноги й відчинив двері ширше. Широкий промінь світла пролягав крізь коридор верхнього поверху. Він ішов з кімнати Маретти. Кент роззувся, щоб приглушити свої кроки, і вийшов за двері. Він точно чув тихий плач, ледь чутні жалісні придушені схлипи, що лунали знизу.

Не вагаючись більше, він швидко підійшов до кімнати Маретти і зазирнув усередину. Першим, що впало йому в око, було ліжко. Його не розбирали. Кімната була порожня.

Щось холодне крижаною хваткою стиснуло його серце, і потяг, якому він більше не намагався опиратися, підштовхнув його до сходів. Це було більше ніж потяг — це була потреба. Крок за кроком він спускався, тримаючи руку на рукоятці кольта.

Він досягнув нижнього поверху, який був і досі освітлений, і за один-два кроки опинився перед дверима, що відчинялися до великої вітальні. Двері були прочинені, у кімнаті так само горіло світло. Без жодного звуку Кент наблизився й зазирнув усередину.

Те, що він побачив, стало для нього полегшенням і потрясінням водночас. Біля краю довгого столу, над яким висіла величезна мідна лампа, стояла Маретта. Вона стояла в профіль до нього. Він не бачив її обличчя. Її розпущене волосся хвилями обрамляло його, відблискуючи в світлі, наче багатий соболевий каптур. Вона була жива, в безпеці, і все ж поза, у якій вона завмерла, дивлячись униз, вразила його. Він був змушений наблизитися ще на кілька сантиметрів, перш ніж побачив, на що вона дивиться. І тоді його серце завмерло.

Скорчившись у своєму кріслі, з відкинутою назад головою (жахлива мертвотність його обличчя опинилася просто перед очима Кента) сидів Кедсті. І за мить Кент усе зрозумів. Так виглядають лише мерці.

Скрикнувши, він увійшов до кімнати. Маретта навіть не ворухнулася, але перевела погляд із Кедсті на нього, і з її горла вирвався стогін у відповідь. Для Кента це було наче бачити мерця у двох іпостасях. Маретта Редіссон, жива і здорова, була біліша за Кедсті з його типовою впізнаваною блідістю мерця. Вона мовчала. Один раз сплакнувши, вона не видала більше ні звуку. Просто дивилася. І Кент із ніжністю промовив її ім’я, дивлячись у її великі широкі очі, які палали мукою та розпачем. Потім, наче зачарована і приголомшена, вона знову перевела погляд на Кедсті.

Кент теж обернувся до інспектора — і в ньому разом прокинулися всі інстинкти, притаманні мисливцю за втікачами. Руки Кедсті безвольно звисали з крісла. На підлозі під його правою рукою валявся автоматичний кольт. Його голова була закинута так далеко за спинку крісла, що здавалося, ніби шия зламана. На його чолі, близько до коротко стриженого сталево-сірого волосся темніла червона пляма.