Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Кент знову чітко бачив зорі в небесах, і його легені втягували прохолодне повітря — як у прекрасні миті до зустрічі з Мерсером.

Він програв. І програв через Мерсера.

Тримаючи його під руку, Картер відчув, як раптом напружилися його м’язи. Кент стиснув зуби і нічого не відповів на репліку Картера, хіба що той почув із його горла щось схоже на здавлений схлип.

Картер сам був з тих північан, у чиїх жилах текла густа червона кров, і він розумів, що зараз коїться на душі в Кента. Той був лише на волосинку від щасливої втечі — і програв.

У казармах чергував Пеллі. Він і замкнув Кента в одній із трьох камер позаду поліційного відділку. Коли він пішов, Кент опустився на край тюремних нар, і вперше з його вуст разом з важким диханням прорвався стогін муки й відчаю. Півгодини тому світ розкривав йому свої обійми, і він ішов йому назустріч — лише за тим, щоб найстрашніша біда в його житті дамокловим мечем обрушилася на його голову. Бо це була справжня біда. Надії не лишилося. Мацаки закону міцно тримали його, і він більше не міг мріяти про порятунок.

Моторошно ставало від думки, що саме він, Джеймс Кент, наглядав за будівництвом цих камер! Знаючи кожну хитрість, кожну витівку, на які тільки здатні в’язні, плануючи втечу, він не лишив у цілій структурі жодного слабкого місця. І знову він стискав кулаки і в душі проклинав Мерсера щоразу, тільки-но підходив до заґратовано віконця — подивитися на ріку. Вона тепер була зовсім близько. Він чув її шепіт. Бачив рух її вод. І здавалося йому, що ті хвилі, у яких танцює, переливаючись, зоряне світло, звиваються від майже безшумного сміху, глузуючи з його безумства.

Він повернувся на нари і в розпачі сховав обличчя в долонях. Протягом наступної півгодини він так і сидів, не підіймаючи голови. Уперше в житті він знав, що його перемогли, і перемогли з таким розгромним рахунком, що бажання змагатися далі не лишилося. В душі було темно від сум’яття й туги за втраченим.

Нарешті він розплющив очі, щоби побачити навколо себе в’язку темряву, і помітив дещо чарівне. Вогняний стрижень прорізав чорноту в’язничної камери. Це промінь місяця проник у його камеру крізь маленьке заґратоване віконце. Але Кентові здавалося, ніби місячне світло прокралося сюди, наче жива істота, і він заворожено спостерігав за ним. Його очі блукали вздовж променя аж до квадратного віконного отвору сантиметрів тридцять завширшки — а там, червоний, у всій красі сходив над лісами місяць, осяваючи цілий світ. Кілька хвилин Кент нічого не бачив, окрім місячного сяйва, що заповнювало собою віконце. А підвівшись на ноги і вставши так, що його обличчя було залито цим світлом, він відчув, як неспокійно заворушилися в його душі привиди давніх надій. Одна за одною вони прокидалися й оживали. Він витягнув перед собою руки, немов хотів набрати в жмені цього рідкого сяйва; його серце забилося швидше від цієї місячної краси. Глузливий шепіт ріки перетворився на пісню надії, його пальці міцно вчепились у ґрати, і дух боротьби прокинувся в ньому знову. І з тим, як той дух міцнішав, долаючи розпач, розганяючи сум’яття в його голові, він дивився на місяць, що підіймався все вище, змінюючи колір від багряного у нижчих шарах атмосфери на золотаво-жовтий у вищих. Він милувався цим дивом світла й кольору, що, як завжди, зворушувало його.

А тоді він розсміявся. Якби Пеллі або Картер почули його, вони б поцікавилися, чи, бува, він не збожеволів. Це і був певний різновид безумства — безумство відновленої впевненості, оптимізму, безмежної віри, що його мрії неодмінно здійсняться. І знову він видивлявся за ґрати своєї камери. Світ і досі був там, і ріка, і все, що варте боротьби, залишилося там. І він боротиметься. Як саме, Кент наразі не намагався собі відповісти. А тоді він знову розсміявся — тихо, дещо похмуро, адже побачив сумний гумор у тому, що сам збудував собі в’язницю.

Він знову присів на краєчок ліжка, і в нього з’явилася грайлива думка: мабуть, усі, кого він посадив до цієї ж самої камери, звідки почалося їхнє покарання, зараз регочуть, дивлячись на нього з того світу. В його уяві вишикувалася ціла армія облич: темних і блідих, сповнених ненависті й відчаю, хоробрих, обнадієних і сполотнілих від жаху перед неминучим. І на тлі усіх цих примар — жертв його колишньої поліційної доблесті — окремо проступило й не покидало його обличчя Антона Фурне. Адже він привів Антона в цю саме камеру — Антона, великого Француза, з його чорним волоссям, чорною бородою і гучним розгонистим сміхом, від якого навіть у дні очікування страти тремтіло прес-пап’є на письмовому столі Кедсті.

І тепер Антон постав перед Кентом, наче бог. Він убив людину і, як справжній сміливець, не спростовував цього. Маючи у своєму кремезному тілі ніжне, мов дівоче, серце, Антон, однак, пишався цим убивством. У в’язниці він співав пісень, вихваляючи свій учинок. Він убив білого чоловіка з Чиппевіана, який викрав дружину сусіда! Не ЙОГО дружину, а сусіда! Бо Антон свято вірив у правило: «Чини з іншими так, як хотів би, щоб інші чинили з тобою», а ще він любив свого сусіда стриманою любов’ю типового лісового жителя, як чоловік чоловіка. Сусід був заслабкий, в Антона ж було сил, як у бика, тож, коли настав час, Антон здійснив свою помсту. Коли Кент привів Антона сюди, велетень спершу розсміявся з маленьких розмірів камери, у яку його помістили, потім із неочікуваної міцності її стін, а по тому щодня просто сміявся й горлав бучних пісень про те, який короткий вік на землі був відміряний йому небесами. Помер він із переможною усмішкою на обличчі — посмішкою людини, що дешевими зусиллями покарала велику кривду.

Кент так ніколи і не забув Антона Фурне. Ніколи не припиняв оплакувати свою невдачу, коли саме йому довелося доправити Антона до в’язниці, і завжди в скрутні хвилини думка про Антона з його рішучим хоробрим серцем повертала Кентові сміливість. Як багато разів казав він собі, що ніколи не стане такою людиною, якою був Антон Фурне. Ніколи не матиме такого великого й благородного серця — байдуже, що закон прирік Антона на смерть на шибениці, видушивши життя з його чудового тіла. Адже всі знали, що Антон Фурне ніколи не скривдив чоловіка, жінки або дитини, допоки не відправився вбити змію в людській подобі, за що й був розчавлений залізною п’ятою закону.

І сьогодні Антон Фурне знову прийшов у камеру й сів поряд з Кентом — на ці самі нари, на яких проспав багато ночей. Кентові марилися його сміх, і його пісні, і його видатна хоробрість, що разом із місячним сяйвом наповнювала собою кімнату — так, що, коли Кент нарешті розтягнувся на нарах, аби заснути, він знав, що душа великого померлого бранця надала йому сил, яких годі було чекати від жодної живої істоти. Адже той помер із усмішкою, зі сміхом, з піснею — і, заснувши, він бачив уві сні Антона Фурне. І в той сон завітав також інший чоловік на ім’я Брудний Фінґерз — і приніс із собою натхнення.

Роздiл 11

Там, де річковий рукав загинається всередину, наче язик приязної собаки, омиваючи берег Пристані Атабаска, досі зберігався квартал Фінґерза — дев’ять напівзруйнованих, понищених негодою та незграбно збудованих хижок, зведених тим ексцентричним генієм, що передбачив торгівельний бум за десять років до його настання. П’ятий будинок з дев’яти, рахуючи від будь-якого кінця, називався Стара Добра Королева Бесс — ім’я, дане самим Брудним Фінґерзом, власником. Це була вкрита чорним толем халупа з двома вікнами, що, наче квадратні очиська, витріщалися на ріку, немов у постійному очікуванні чогось. Уздовж фасаду цієї халупи Брудний Фінґерз приробив критий ґанок, щоб захиститися від злив навесні, від палючого сонця влітку та від снігу в зимові місяці. Там він і просиджував увесь свій час, який не проводив у ліжку.

Вгору і вниз на дві тисячі миль уздовж трьох рік лунала слава Брудного Фінґерза, і траплялися такі забобонні люди, котрі вірили, ніби маленькі боженята й чортенята приходять поспілкуватися з ним на ґанок його халупи. Ніхто вздовж усіх цих річок не вирізнявся такою мудрістю і не був настільки задоволений собою, що не віддав би чимало за безліч таємниць, захованих у голові Брудного Фінґерза. Дивлячись, як він сидить на ґанку Старої Доброї Королеви Бесс, важко було запідозрити, що ця огрядна маса людської плоті, цей велетень із обвислим тілом наділений таким метким гострим розумом. Сидячи у своєму дерев’яному потертому кріслі, він здавався майже безформним. У нього була величезна голова, рідке нестрижене волосся, гладке, як у маляти, і повне, як у херувимчика, обличчя, не більш емоційне, ніж яблуко. Його руки завжди спочивали, складені на велетенському череві, яке ще більше впадало у вічі завдяки величезному годинниковому ланцюжку із золотих самородків із Клондайку, який Брудний Фінґерз постійно крутив у пальцях. Яким чином він, уроджений Александр Топпет Фінґерз, дістав прізвисько «Брудний», пояснити чітко ніхто не міг. Можна було лише припустити, що причиною стала його завжди немита й нечесана подоба.

Якою б не була якість стокілограмової з лишком плоті Брудного Фінґерза, та його розумовий рівень сповнював людей навколо святобливим трепетом. Адже Брудний Фінґерз був юристом, адвокатом диких просторів, лісовим суддею, юрисконсультом стежок, річок та лісів.

У його голові, наче в бібліотеці, зберігалися всі положення англосаксонського права і всі принципи справедливості великої північної країни. Вивчаючи їх, він заглибився в юридичну науку на двісті років назад.

Він знав, що закон не вмирає з віком, що до самої його смерті все відбуватиметься у встановленому законом порядку. Звідти, із запліснявілого минулого він черпав усі тонкощі й хитрощі своєї професії. Він не мав підручників з права. Увесь довідковий матеріал зберігався в його пам’яті, усі факти були викладені у стосах щільно списаних паперів, що пилюжилися в його будинку. Він не ходив до суду, як його колеги, і деякі адвокати в Едмонтоні потайки благословляли його за це.

Власне житло було його храмом правосуддя. Тут він сидів, склавши руки, і виголошував свої рішення, поради, судження — сидів так довго, що інший давно би збожеволів. З ранку до ночі він був невід’ємно вписаний у фасад Старої Доброї Королеви Бесс і покидав ґанок хіба поїсти або сховатися від бурі чи спеки. Годинами він дивився на ріку, і здавалося, що його світлі очі ніколи не моргають. Годинами сидів без жодного руху, жодного слова. Єдиним, хто постійно складав йому компанію, був пес — гладкий, байдужий, лінивий, як і його господар. Пес завжди спав біля його ніг або втомлено трюхикав слідом, коли Брудний Фінґерз вирішував прогулятися до крамниці, в якій брав їжу й товари повсякденного вжитку.