Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Він був майже розчарований, припустивши, що дівчина могла лишитися. Йому хотілося думати, що вона відпливла. Що в цю мить ріка відносить її все далі й далі на північ. Думка про те, що вона замішана в якихось справах разом із Кедсті, викликала в нього відразу. Якщо дівчина і досі у Пристані або в її околицях, то вже не з приводу Сенді Мактриґґера, людини, порятованої його зізнанням. У душі він молив небеса, щоб вона вже давно була в низинах Атабаски, адже тільки так — і тільки там — він міг зустріти її знову. І найпалкішим його бажанням, після прагнення свободи, було знайти її. Він був чесний із собою, зізнаючись у цьому. Мало того: він знав, що не мине жодного дня, жодної ночі, коли він не думатиме, не мріятиме про Маретту Редіссон. З кожною годиною, що минала, чарівний образ дівчини дедалі яскравіше поставав перед ним, і він уже шкодував, що не насмілився тоді торкнутися її волосся. Вона би не образилася, адже вона поцілувала його — після того, як він придушив мимовільне бажання торкнутися того розкішного м’якого дива, що увінчувало її голову.

А тоді маленький дзвіночок у його годиннику пробив десяту! Він ривком сів. Кілька секунд прислухався, зачаївши подих. З коридору за дверима палати не доносилося жодного звуку. Повільно, сантиметр за сантиметром він став вибиратися з ліжка, аж доки не опинився на ногах. Його одяг висів на вбитих у стіну гачках, і він навпомацки підібрався до нього в темряві — так тихо, що ніхто ззовні не почув би його, навіть якби припав вухом до шпарини в дверях. Він швидко вдягнувся. Потім дістався вікна, визирнув і прислухався.

В яскравому сяйві зірок він не побачив нічого, окрім двох білих стовбурів уражених блискавкою дерев, у яких оселилися сови. Було дуже тихо. Свіжий вітерець приємно овіював обличчя. Кент відчув у ньому запах кедрів і живиці, що линув здаля. Світ, прекрасний у нічній тиші, чекав на нього. Він не міг уявити собі ані поразки, ані смерті, і здавалися дурними й безпідставними всі сподівання закону втримати його, коли світ так дружньо розкриває йому свої обійми, закликаючи до себе.

Упевнившись, що зараз слушний момент діяти, він не гаяв часу. За десять секунд Кент уже вибрався з вікна, і його ноги ступили на землю. Якусь мить він стояв, випроставшись, на залитій зоряним світлом ділянці, а тоді рвонув у тінь за рогом будинку. Швидкість руху не спричиняла йому жодних фізичних незручностей, і кров радісно скипала від відчуття землі під ногами й від думки, що в нього тепер більше здоров’я, ніж він сам очікував. Дике радісне хвилювання захлеснуло його. Він був вільний! Він уже бачив ріку, що виблискує в зоряному світлі й шепоче до нього, закликаючи не гаятися, адже зовсім нещодавно ще одна особа відпливла на північ по її хвилях, і, якщо він поквапиться, то ще може наздогнати її. Він відчував, як у тілі відкривається друге дихання, і його очі дивним вогнем блищали в напівтемряві.

Здавалося, Маретта відпливла лише вчора. Вона не могла бути далеко, навіть тепер. І в ці миті, коли дихання свободи будило в ньому жагу до нового життя, дівчина здавалася йому зовсім інакшою, ніж коли він зустрів її вперше. Вона стала частиною його самого. Він не міг думати про втечу, не думаючи водночас про неї. Зараз, у ці безцінні моменти, вона втілювала в собі живу душу цих диких просторів. Він відчував її присутність. Його не відпускала думка, що десь там, нижче за течією, вона думає про нього, чекає на нього, сподівається їхньої зустрічі. І в цю саму мить він вирішив, що не позбуватиметься човна, як планував раніше. Він ховатиметься вдень, а вночі пливтиме далі, допоки нарешті не наздожене Маретту Редіссон. І тоді він скаже, навіщо прийшов за нею. А після того…

Він глянув у напрямку будинку Кроссена. Він піде просто туди, не ховаючись — як людина, що виконує місію, яку немає причин приховувати. Якщо йому пощастить і Кроссен уже в ліжку, він відчалить за п’ятнадцять хвилин. Його кров швидше заструмувала жилами, коли він зробив перші кроки по відкритій освітленій зорями ділянці. Менше ніж за п’ятдесят метрів попереду була будівля, яку Кардіґен використовував як дров’яний склад. За нею він буде в безпеці — ніхто не побачить його з вікна лікарні. Він пришвидшив кроки. Двадцять кроків, тридцять, сорок — і раптом завмер на місці, як тоді, коли кілька тижнів тому його зупинила куля метиса. З-за рогу будівлі з’явилася постать. Це був Мерсер. Ступаючи м’яко, як кіт, він крутив у пальцях тростину. Між ними було не більше трьох метрів, і все ж Кент його не почув.

Мерсер зупинився. Тростина випала з його руки. Навіть при світлі зірок Кент бачив, як блідне його обличчя.

— Ані звуку, Мерсере, — попередив він. — Я вирішив трохи прогулятися на свіжому повітрі. Якщо голоситимеш, я тебе вб’ю!

Він повільно наближався, говорячи так, щоб не почули з вікон лікарні в нього за спиною. А тоді трапилось те, від чого кров Кента захолола в жилах. Йому доводилося чути крики всіх диких звірів, що водяться у великих лісах — але нічого подібного до крику, що зірвався з губ Мерсера. То не був людський крик. Для Кента він пролунав, наче голос самого диявола, володаря вселенського зла. То не був заклик про допомогу — в ньому не було жодного слова. І в мить, коли з рота Мерсера вилетів той жахливий звук, Кент побачив, як роздулася в нього горлянка, як викотилися очі від зусиль, вкладених у крик. Він нагадував змію, хижу кобру.

Захолола мить тому кров знову запалала найгарячішим вогнем. Кент забув про все, окрім цієї гадини на дорозі. Двічі цей тип заступав йому шлях. Кент ненавидів його, ненавидів зі смертельною злобою. Ані поклик свободи, ані загроза в’язниці не могли втримати його від того, щоб негайно вдатися до помсти. Без жодного слова він вчепився в горлянку Мерсера, і скрик обірвався придушеним виском. Його пальці впивались у в’ялу плоть, стиснутий кулак знов і знов опускався на обличчя Мерсера.

Він осів на землю, підминаючи під себе цю змію в людській подобі. Він продовжував бити й душити його, як ніколи нікого за все життя, і понад усе його душу переповнювало шалене бажання розірвати на шматки цього двоногого англійського хробака, що оскверняв землю самим своїм існуванням.

І він продовжував добивати його — навіть коли вже шлях до ріки був вільний.

Роздiл 10

Тієї миті, коли Кент піднявся з землі від розпростертого тіла Мерсера, він усвідомив, яке жахливе невиправдане божевілля оволоділо ним. Ще ніколи його розум так не кипів від люті. У першу мить він подумав, що вбив Мерсера, але не жаль і не співчуття очутили його. Мерсер, боягуз і зрадник, шпигун найнижчого ґатунку, не мав права на життя. Лише думка, що він утратив свій шанс дістатися ріки, прояснила свідомість Кента, коли він, хитаючись, стояв над тілом Мерсера.

Він почув, як хтось біжить. Побачив постаті, що в світлі зірок шпарко наближалися до нього. А він був заслабкий, щоб чинити опір чи втікати. Ті невеличкі сили, які він накопичив і які мав розважливо використовувати під час утечі, зникли. Його рана, тижні, проведені в ліжку, м’язи, що втратили звичку до величезних напружень — на кшталт цієї розправи, зоставили його без сил — і ось тепер він задихався й ледь стояв на ногах, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

Усе пливло перед ним. Кілька хвилин він відчував запаморочення й нудоту, і в першу мить, коли, здавалося, вся кров його тіла кинулася в голову — його зір розсіявся і почуття координації зникло. Спалах гніву забрав останні сили. Він знав, що щось усередині нього надірвалося, і почувався безпомічним. Навіть у цей момент Кент відчував охоту підійти до непритомного Мерсера на своїх нетвердих ногах і копнути його наостанок, але чиїсь руки схопили його й міцно тримали. Він почув здивований голос, потім ще один — і щось жорстке й холодне зімкнулося на його зап’ястках, наче пара беззубих щелеп.

Першим, кого він побачив, був констебль Картер, права рука Кедсті у відділку, потім — старий Сендс, лікарняний сторож. У цю мить, поки йому ставало зле, його розум швидко прояснювався і кров рівномірно розтікалася по тілу. Він підняв руки. Картер замкнув на ньому пару наручників, і зоряне сяйво відбивалося в блискучому металі. Сендс схилився над Мерсером, а Картер тихим голосом промовив:

— Мені дуже прикро, Кенте. Але я змушений це зробити. Я побачив тебе у вікно, коли заволав Мерсер. Нащо ти зупинився через нього?

Мерсер підіймався на ноги за допомогою Сендса. Нічого не бачачи, він обернув своє розпухле від ударів обличчя до Кента й Картера. Він белькотів і стогнав, наче благаючи про милосердя, досі боячись, що Кент недостатньо поквитався з ним. Картер відтягнув Кента вбік.

— Мені лишилося зробити тільки одне, — сказав він. — Це неприємно. Але за законом я зобов’язаний доправити тебе до казарм.