Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Кажи далі, — важким голосом сказав Кент.

— Те саме він просив передати інспекторові Кедсті, — завершив отець Лайонн. — Передати, що він не бачить для тебе жодного шансу, тож із його боку безглуздо витрачати зусилля, намагаючись урятувати тебе, Джиммі! — він м’яко торкнувся руки Кента.

Обличчя Кента сполотніло. Він обернувся до вікна і якусь мить нічого не бачив. Потім, узявши олівець і папір, він знову написав Фінґерзу.

Настав вечір, коли отець Лайонн повернувся з відповіддю. І знову лише на словах. Фінґерз прочитав записку і так само спалив. Він спеціально переконався, що останній клаптик паперу обернувся на попіл, розповідав місіонер. І він не має чого сказати Кентові, окрім того, що вже казав раніше: подальше втілення їхніх планів є неможливим. І він просить Кента більше нічого йому не писати. Йому шкода, але рішення його незмінне.

Але навіть після цього Кент не міг повірити. Весь залишок дня він намагався проникнути в мозок Фінґерза, але давня навичка — відкинувши власну особистість, стати на бік іншої, цього разу його підвела. Він не міг знайти причини несподіваної зміни в поведінці Фінґерза, окрім тієї, у якій Фінґерз відверто зізнався Кенту — страху. Вплив розуму зазнав поразки в сутичці з цієї купою матерії. Витримка покинула Фінґерза.

П’ятого дня Кент піднявся зі своїх нар. У його серці ще жевріла надія. Але день минув, за ним минув шостий, і місіонер приніс звістку, що Фінґерз знову став старим Брудним Фінґерзом і з ранку до ночі тільки те й робить, що просиджує на ґанку.

На сьомий день сподівання Кента зазнали остаточного нищівного удару. Плани Кедсті змінилися. Він, Кент, мав вирушати до Едмонтона наступного ж ранку під конвоєм Пеллі й спеціально призначеного констебля!

Після цього щось зламалося всередині Кента. Здавалося, що тіло його постарішало на багато років. Переможений розум уже не здатен був міркувати, як раніше. Наче якийсь невідворотний фатум навис над Кентом. Фінґерз підвів його. Щастя відвернулося. Усе навколо поставало проти нього, і вперше за тижні боротьби зі смертю й тим, що гірше за смерть, він проклинав самого себе. Існує межа оптимізму й надії, і він досягнув цієї межі.

На сьомий день по обіді місто огорнула гнітюча імла. Ішов дрібний дощик. Година спливала за годиною, а мряка не вщухала, навпаки, підсилившись із настанням ночі. Він з’їв вечерю при світлі в’язничної лампи. До восьмої години надворі було вже зовсім темно. І цю темряву час від часу прорізала блискавка під відлуння грому. Дощ стукав по дахах казарм, рівно й монотонно.

Він глянув на годинник у руці — була чверть по дев’ятій, коли він почув віддалений скрип вхідних дверей. Він чув його вже дюжину разів після вечері та не звернув уваги, але цього разу слідом за скрипом до нього долетів голос. Від звуку цього голосу тут, у поліційному відділку, його наче вдарив електричний струм. А наступної миті він почув стишений сміх. Сміялася жінка.

Він устав. Почув, як двері відділку зачинилися й настала тиша. Здавалося, що годинник у його руці цокає неймовірно голосно. Кент запхав його в кишеню і стояв, вдивляючись у в’язничну нішу. Кількома секундами пізніше двері відділку відчинилися знову. Цього разу вони так і лишилися відчиненими. Він виразно почув легкі непевні кроки, і його серце наче зупинилося. Кроки наблизилися до самого краю стіни, що відокремлювала камери, і, мабуть, секунд на дванадцять знову запала тиша. А тоді кроки почали наближатися знову.

Ще одна мить — і Кент завмер, дивлячись крізь ґрати в осяйні очі Маретти Редіссон!

Роздiл 13

У ту мить Кент не мовив ні слова. Не видав ні звуку. Не привітався навіть жестом, просто стояв посеред камери, не зводячи з неї очей. Якби життя його в ту хвилю залежало від його слів, він уже був би мертвий. Але все, що він міг сказати (і для чого не міг добрати слів), виразно проступило на його обличчі. І дівчина не могла не помітити цього. Ухопившись обома руками за ґрати, вона дивилася крізь них прямо на чоловіка — Кент бачив, яким блідим здавалося її обличчя в світлі тюремної лампи. Серед цієї білизни´ її фіалкові очі були наче чорні озера. Каптур її наскрізь промоклого дощовика був зсунутий на потилицю, волосся над білим личком блищало краплями води, так само від них обважніли й довгі вії.

Не в змозі хоча б на крок скоротити невелику відстань між ними, Кент простягнув руки назустріч дівчині. До нього нарешті повернувся голос.

— Маретто!

Її руки ще міцніше стиснулися навколо ґрат — до білоти. Вона часто дихала крізь розтулені вуста, але не всміхалася. Дівчина ніяк не відповіла на його привітання і навіть знаку не подала, що впізнала його. Те, що сталося далі, було настільки несподіваним і дивовижним, що в нього серце завмерло. Без будь-яких попереджень дівчина відсахнулася й закричала. Вона не переставала кричати, відступаючи від камери, з якої не зводила очей, — наче була чимось смертельно налякана.

Кент почув грюкіт стільця в кабінеті, стурбовані голоси і звук бігу. Маретта Редіссон забилася у найвіддаленіший куточок ніші, і коли Картер і Пеллі підлетіли до неї, вона застигла на місці, усім своїм виглядом демонструючи смертельний переляк і рукою вказуючи в напрямку камери Кента. Обидва констеблі пронеслися повз дівчину. За ними невідступно слідував спеціальний офіцер, призначений конвоювати Кента до Едмонтона.

Кент не рухався — він наче скам’янів. Обличчя Пеллі, Картера і спеціально призначеного констебля приникли до ґрат в передчутті якоїсь страшної картини. А тоді Кент побачив, як за їхніми спинами відбувається дещо інше. Швидка, мов блискавка, рука Маретти Редіссон зникла під полою дощовика і з’явилася знову — за спинами трьох чоловіків дівчина підіймала револьвер! І разом із тим Кент помітив ще раптовішу зміну в її обличчі. Лише на мить вона зустрілася з ним очима, і в тих очах був сміх, переможний спалах. Одним сильним скоком серце Кента наче вистрибнуло за ґрати, і глянувши в обличчя в’язня, Картер несподівано озирнувся.

— Будь ласка, джентльмени, не створюйте проблем, — сказала Маретта Редіссон. — Першого, хто зробить підозрілий рух, буде вбито!