— Кедсті дуже прихильно ставиться до мене тепер, Кенте. Цей стариган, виявляється, дуже чесний, якщо тільки правильний підхід до нього знайти. Після обіду покликав мене до себе, і ми разом викурили по сигарі. І коли я сказав йому, що минулої ночі зазирнув у ваше вікно — а ви там вправи виробляєте, він так і підстрибнув, наче його булавкою штрикнули. «Що? Я гадав, він хворий — ТЯЖКО хворий!» — сказав він. А я дав йому знати, що є кращі методи поставити хворого на ноги, ніж у Кардіґена. «Давайте йому більше їсти, — сказав я. — Давайте жити нормальним життям. Ось погляньте на Кента, — доводив я. — Цілий тиждень відгодовувався, як ведмідь, а тепер може сальто крутити!» Тут уже, Кенте, йому не було чим крити. Я знав: він неабияк здивується, що я вмію робити те, чого не вміє Кардіґен. Він став походжати кімнатою туди й сюди, чорний, мов хмара — гадаю, думав про Кардіґена. Потім покликав усередину того хлопця, Пеллі, і передав йому якусь записку на клапті паперу. Після того потиснув мені руку, довірчо поплескав по спині і дав мені ще одну сигару. Він кмітливий старий жук, Кенте. Йому не треба додаткової пари очей, щоб побачити, скільки я зробив після від’їзду Кардіґена.
Якщо колись у житті в Кента зводило пальці від нестерпного бажання вчепитися в горло людській істоті, то це було саме зараз. У мить, коли він уже готовий був діяти, Мерсер видав його Кедсті! Він відвернувся, аби хлопець не побачив виразу його очей, і сховав під собою стиснуті кулаки. В душі він боровся з шаленою спокусою, з люттю, від якої скипала кров — кинутися на Мерсера й прикінчити його на місці. Якби про стан його здоров’я інспекторові доповів Кардіґен, то була б інша річ. Він сприйняв би це як данину професійній необхідності з боку лікаря. Але Мерсер… Роздута жаба, що уявила себе биком, корисливий покидьок, що продасть і найкращого друга, клятий телепень, віслюк!..
На якусь мить він завмер, наче камінь, відвернувшись від Мерсера. Здоровий глузд переміг. Він знав, що його останній шанс залежить тепер від його холоднокровності. І Мерсер, сам того не відаючи, допоміг йому, адже потайки сховав у кишеню кілька його сигар і покинув палату. Хвилину чи дві Кент чув, як той розмовляє з охоронцем за дверима.
Тоді він підвівся в ліжку. Була рівно п’ята година. Як давно Мерсер бачився з Кедсті? Що за наказ був на тому клаптику паперу, що його інспектор передав констеблю Пеллі? Просто наглядати за ним пильніше чи перевести його до однієї з камер у поліційному відділку? Якщо останнє, то всі його надії та плани зруйновано. Подумки він перенісся туди.
У Пристані не було в’язниці. Не було навіть караульного приміщення, хоч служителі закону іноді називали так окремі камери, розташовані одразу за кабінетом інспектора Кедсті. Камери були зведені з бетону, і Кент особисто допомагав їх проектувати! Він не одразу відчув усю іронію власного становища. У цей момент він пригадував, що жоден в’язень ще не тікав із тих бетонних камер. Якщо до шостої стосовно нього не буде вжито ніяких заходів, то — він упевнений — його переведення до камери буде відкладено на ранок. Можливо, Кедсті наказав Пеллі підготувати для нього камеру. Глибоко в душі Кент гаряче молився, щоб справа була лише в приготуваннях. Тільки б вони дали йому ще одну ніч — лише одну!
Його годинник пробив пів на шосту. Потім — за чверть шосту. Затим — шосту. Попри репутацію найхолоднокровнішої людини в Н-ській дивізії, він відчував, як гарячково пульсує кров. Кент прикурив останню сигару й повільно затягнувся, намагаючись приховати тривогу, яку міг помітити хтось, увійшовши в палату. Вечерю йому подадуть о сьомій. О восьмій почне сутеніти. Місяць сходив щоразу пізніше, і тепер з’явиться в небі над лісами лише по одинадцятій. Рівно о десятій він вибереться крізь вікно. Його розум працював швидко і впевнено, як для планування першої в житті нічної втечі. Внизу, біля будинку Кроссена, завжди є кілька човнів. На одному з них він і відпливе, і коли Мерсер виявить, що його немає, він уже буде за сорок миль звідси на шляху до свободи. А потім він пустить човен плисти за течією, або ж заховає його і почне петляти країною, доки його слід остаточно не загубиться. Де-небудь і як-небудь він дістане їжу та зброю. Пощастило ж йому, що не віддав Мерсеру ще однієї п’ятдесятидоларової банкноти з-під подушки.
О сьомій прийшов Мерсер і приніс вечерю. В його безбарвних очах промайнуло розчарування, коли він побачив, що остання сигара зникла з коробки. Кент помітив цей вираз і спробував доброзичливо всміхнутися.
— Вранці я попрошу отця Лайонна принести мені ще одну коробку, Мерсере, — сказав він. — Звісно ж, якщо я з ним зустрінуся.
— А певне зустрінетесь, — огризнувся Мерсер. — Він живе недалеко від казарм, а туди ви й вирушите. У мене наказ підготувати вас до ранку.
На мить кров Кента наче спалахнула живим вогнем. Він відсьорбнув кави зі своєї чашки, а потім сказав, знизавши плечима:
— Я радий, Мерсере. З нетерпінням чекаю, коли це все скінчиться. Що швидше мене переведуть туди, то швидше почнеться слідство. І я не боюся, анітрохи. Я зобов’язаний перемогти. Немає одного шансу зі ста, що мене засудять.
А тоді він додав:
— І я розпоряджуся, щоб тобі надіслали коробку сигар, Мерсере. Я вдячний тобі за чудовий догляд.
Не встиг Мерсер вийти за двері з посудом, як Кент погрозив вузлуватим кулаком йому вслід.
— Боже, як би я хотів зустріти тебе серед лісів… одного… всього на годинку! — прошепотів він.
Настала восьма година, потім дев’ята. Двічі чи тричі він чув голоси в коридорі, ймовірно, Мерсера й охоронця. Одного разу йому здалося, що він чує розкоти грому, і його серце радісно підстрибнуло. Цієї ночі він зрадів би бурі, як ніколи в житті. Але небо залишалося чистим. І це було ще не все: здавалося, що зорі, які загоряються в вишині, сьогодні світять яскравіше, ніж будь-коли. Стояла тиша. Від ріки долітав брязкіт корабельних ланцюгів — наче менше, ніж за якихось сто метрів звідси. Він чув собачий гавкіт і знав, що то один із псів старого Муї виє поблизу тартака. Сови, що лопотіли крилами за вікном, здавалося, клацають дзьобами гучніше, ніж минулої ночі. Дюжину разів він із насолодою дослухався до співу річкових хвиль, що дуже скоро мали понести його назустріч свободі.
Ріка! Усі його мрії й прагнення злилися для нього воєдино в шумі тієї ріки. Туди, вниз за течією, вирушила Маретта Редіссон. І десь там, чи за другою, чи за третьою рікою він її знайде. Протягом довгого напруженого чекання між дев’ятою та десятою годинами він викликав у пам’яті образ дівчини, знов і знов уявляючи її в цій кімнаті. Він пригадував кожен її жест, кожне сказане нею слово. Відчував тремтіння її руки на своєму чолі, її поцілунок, і в пам’яті його знов і знов лунали її тихі слова: «Гадаю, якби ви прожили ще довгий час, я би вас полюбила». І, кажучи ці слова, ВОНА ВЖЕ ЗНАЛА, ЩО ВІН НЕ ПОМИРАЄ!
Тоді чому вона поїхала? Чому, знаючи, що він житиме, не залишилася поряд на випадок, якщо стане нагода допомогти? Або вона лише хотіла подражнити його, або…
Нова думка осяйнула його. Він мало не скрикнув. Він напружено випрямився, серце його калатало. Чи вона справді поїхала? Чи можливо, що вона теж вела свою гру, лише вдаючи, що вирушає вниз по річці на прихованому баркасі? Чи можна уявити, що вона грала проти Кедсті? Картина, ясна, мов зорі в небі, почала чітко окреслюватися в його свідомості. Тепер було зрозуміло, що означало белькотіння Муї про Кедсті. Інспектор супроводжував Маретту до судна. Муї бачив його і проговорився, коли лежав у пропасниці. Після того він наглухо замовк від страху перед грізним служителем закону. Та все одно було незрозуміло, за що його ледь не прибили до смерті? Муї — цілком безпечне створіння. Жодних ворогів він не мав.
Ніхто в усій Пристані не посмів би напасти на старого слідопита, чиє волосся побіліло від сивини. Ніхто, хіба що це міг бути сам Кедсті — Кедсті, загнаний у глухий кут, охоплений люттю Кедсті. Та навіть це неможливо було собі уявити. Яким би не був мотив нападника і хто б це не зробив, Муї найімовірніше бачив, як інспектор поліції проводжав Маретту Редіссон до судна. Питанням, на яке Кент не міг знайти відповіді, було: чи справді Маретта Редіссон відплила вниз по річці на тому баркасі?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік“ на сторінці 25. Приємного читання.