Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Сподіваюся, ви ніколи не помрете, — відповів він щиро.

Вона повернулася й кілька секунд стояла біля нього.

— Я чудово провела час, — сказала вона, так, наче він зміг запропонувати їй якусь особливу розвагу. — Дуже прикро, що ви скоро помрете. Я впевнена, ми могли б стати гарними друзями. Ви так не вважаєте?

— Так, цілком можливо. Якби ви тільки приїхали раніше…

— І я завжди думатиму про вас як про особливого звіра поміж чоловіків, — перервала вона його. — Я справді не хочу бачити, як ви помрете. Хочу забратися звідси до того, як це станеться. Ви не проти, якщо я вас поцілую?

На мить Кент відчув, що його аорта зараз розірветься.

— Я… не проти, — хрипло видихнув він.

— Тоді — заплющте очі, будь ласка.

Він послухався. Дівчина схилилася над ним. Він відчув м’який дотик її рук і на мить вдихнув аромат її обличчя й волосся, а тоді відчув бентежний натиск її вуст, теплий і ніжний.

Вона більше не шарілася й не соромилася, коли він поглянув на неї знову. Наче вона поцілувала дитину і тепер з цікавістю вдивлялася в її почервоніле обличчя.

— До вас я цілувала лише трьох чоловіків, — зізналася вона. — Дивно. Ніколи не думала, що зроблю це знову. Ну що ж, бувайте!

І вона швидко рушила до дверей.

— Зачекайте, — жалісно скрикнув він. — Благаю, зачекайте. Я хочу знати ваше ім’я. Маретта…

— Редіссон, — закінчила вона. — Маретта Редіссон, і я прибула сюди здалека, з місця, яке ми називаємо Долиною Мовчазних Людей, — вона вказала в північному напрямку.

— Північ! — скрикнув він.

— Так, далеко на півночі. Дуже далеко.

Вона взялася за дверну ручку. Двері повільно прочинилися.

— Зачекайте, — знову озвався він. — Ви не повинні йти.

— Ні, повинна. Я надто довго залишалася. Пробачте, що поцілувала вас. Я не мала цього робити. Але я не встояла, тому що ви так блискуче збрехали!

Двері миттєво відчинилися, випускаючи її, а потім знову стали на своє місце. Він чув, як вона майже тікає по коридору, як зовсім недавно чув останні кроки О’Коннора.