Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Вони так не вважають, — сказала дівчина. — Вони вам вірять — тепер. Під час вашого зізнання ви так старанно заглибилися в деталі, що цілком переконали їх. Було б зовсім кепсько, якби ви лишилися живі, бо вас би неодмінно повісили. Ваша брехня звучить і виглядає, як правда. Але я знаю, що це брехня. Ви не вбивали Джона Барклі.

— А підстави для вашого припущення?

Цілих півхвилини дівчина некліпно дивилася йому у вічі. І знову здалося, що вони дивляться всередину нього, пронизуючи наскрізь.

— Тому що я знаю людину, яка НАСПРАВДІ вбила його, — тихо відповіла вона, — і то були не ви.

Кент зробив величезне зусилля, аби зберегти спокій. Він потягнувся за сигарою до коробки, яку поклав на його ліжко Кардіґен, і надкусив кінчик.

— Хто-небудь ще зізнавався? — спитав він.

Вона легенько похитала головою.

— Ви… е… бачили, як цей інший джентльмен убивав Джона Барклі? — наполягав він.

— Ні.

— Тоді я мушу відповісти вам те саме, що вже відповів принаймні декому до вас. Я вбив Джона Барклі. Якщо ви підозрюєте когось іншого, ваші підозри хибні.

— Яка блискуча брехня! — тихо видихнула вона. — Невже ви не вірите в Бога?

Кент скривився.

— У загальному всеосяжному сенсі — так, — сказав він. — Я, наприклад, вірю в Бога, який відкриває себе нам через усе живе, у його переможній славі, яку ви бачите крізь вікно. Ми з природою стали дуже близькими друзями, і я ставлюся до неї трохи як до богині-матері. Мені легше поклонятися їй, ніж богові-чоловікові. Може, це й блюзнірство, але іноді це дарує неабияку втіху. Але ви ж не для того прийшли, щоб обговорювати релігію?

Гарненька голівка схилилася ближче до нього. Він відчув нав’язливе бажання підняти руку й торкнутися її блискучого волосся, коли вона поклала долоню йому на чоло.

— Я знаю, хто вбив Джона Барклі, — наполегливо повторила вона. — Я знаю, як, коли і чому його було вбито. Будь ласка, скажіть мені правду. Я хочу знати. Навіщо ви зізналися у злочині, якого не скоювали?

Кент прикурив сигару, не поспішаючи з відповіддю. Дівчина пильно, нетерпляче дивилася на нього.

— Може, я й божевільний, — сказав він. — Будь-яка людська істота може схибнутися, сама того не знаючи. Це найкумедніша сторона божевілля. Але якщо ні, то це я вбив Барклі. Якщо ж я його не вбивав, то маю бути божевільним, адже я цілком переконаний, що вбив. Отже, хтось із нас божевільний: або я, або ви. Я так гадаю, що ви. Хіба здорова людина носитиме тут отакі туфлі на підборах? — він із докором вказав на підлогу.

Вперше за весь час дівчина всміхнулася — відкрито, відверто, радісно. Так, ніби серце її потяглося йому назустріч. А потім, наче сонце за хмарою, її усмішка зникла.

— Ви хоробра людина, — сказала вона. — Ви дивовижні. Я ненавиджу чоловіків. Але, гадаю, якби ви прожили ще довший час, я вас полюбила б. Я повірю, що ви вбили Барклі. Ви змушуєте мене повірити. Ви зізналися, коли зрозуміли, що помираєте, аби врятувати невинного. Хіба не так?

Кент в’яло кивнув.