Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

На мить він заплющив очі, і йому здавалося, що весь світ зайнявся вогнем. І він знову промовив те слово, але лише одними губами — без звуку. Його нерви, натягнені до краю перед зустріччю з нелегким випробуванням — смертю, почали здаватися під напливом сильних почуттів. У ту мить в нього стало паморочитися в голові. Він розплющив очі — там, за вікном, де був світ, тепер лише погойдувалося розмите зелене марево. Але він чув голос отця Лайонна. Здавалося, що між ними пролягає величезна відстань, але він чув його дуже чітко. Голос казав, що лікар Кардіґен помилився, і через це тепер почувається так, наче в нього з грудей вийняли серце. Але ця помилка є зрозумілою.

Якби в них був рентген… Але його не було. І лікар Кардіґен поставив діагноз, який, ймовірно, поставили б дев’ятеро з десяти добрих лікарів. Те, що він прийняв за аневризматичний вилив, було лише сильними серцевими шумами, а оніміння, що зростало в грудях — лише ускладненням унаслідок завеликого обсягу нічного повітря. Дуже прикро, що так сталося. Але він не повинен звинувачувати Кардіґена!

ВІН НЕ ПОВИНЕН ЗВИНУВАЧУВАТИ КАРДИҐЕНА! Останні слова, наче дрібні хвилі, що набігають одна за одною, раз у раз відлунювали в його свідомості. Він не повинен звинувачувати Кардіґена! Він сміявся, сміявся доти, доки його запаморочені відчуття не вляглися, доки світ за вікном по клаптиках не набув своєї звичної форми. Принаймні йому здавалося, що він сміється. Він — не повинен — звинувачувати — Кардіґена! Як міг отець Лайонн сказати таку феєричну дурницю! Звинувачувати Кардіґена в тому, що повернув його до життя? За радість усвідомлення того, що він не помирає? Звинувачувати його у…

Думки потроху ставали чіткішими. Наче гвинт, що знаходить свою різьбу, так само його розум віднаходив утрачену ясність. Він знову побачив перед собою отця Лайонна, з його білим обличчям і неспокійними очима — з них і досі не зникли напруження й страх, з якими той з’явився на порозі його палати. І лише в цю мить він усвідомив правду до кінця.

— Я… я бачу, — сказав він. — Ви з Кардіґеном гадаєте, що краще б я помер!

Місіонер досі тримав його за руку.

— Не знаю, Джиммі. Не знаю. Те, що сталося — жахливо.

— Але не так жахливо, як смерть! — скрикнув Кент, раптом відчувши, як терпне тіло на подушках. — Великий Боже, mon père, я хочу жити! О…

Він висмикнув долоню і простяг обидві руки до відчиненого вікна.

— Подивіться туди! Це знову мій світ! МІЙ СВІТ! Я хочу повернутися туди. Він тепер удесятеро цінніший для мене, ніж був. Як я можу злитися на Кардіґена? Mon père… mon père … послухайте мене. Зараз я можу сказати, бо маю право на це. Я ЗБРЕХАВ. Я не вбивав Джона Барклі!

Дивний скрик злетів із уст отця Лайонна. Скрик людини, що задихається, але не від радощів, а з невимовного горя.

— Джиммі!

— Клянуся! Сили небесні, mon père, невже ви мені не вірите?

Місіонер підвівся. У його очах, на його обличчі тепер був інший вираз. Так, наче він ще ніколи в житті не бачив Джима Кента. Це був вираз несподіваного потрясіння — від подиву, від недовіри, навіть страху. Потім він швидко опанував себе і поклав руку на голову Кента.

— Нехай Бог простить тебе, Джиммі, — сказав він. — І нехай Він тобі допоможе!

Якщо мить тому Кента захлеснув наплив нестримної радості, то тепер його серце охололо від того, що він почув у голосі отця Лайонна і побачив у його очах. Це не була повна недовіра. Це було щось більш безнадійне.

— Ви мені не вірите! — сказав він.

— Моя релігія велить мені вірити, Джиммі, — відповів отець Лайонн м’яким голосом, до якого знову повернувся колишній спокій. — І я мушу вірити, заради твого ж блага. Але це вже не питання людського співчуття, юначе. Це Закон! Що б моє серце не відчувало до тебе, це нічим тобі не зарадить. Ти… — він вагався, перш ніж промовити це.

І саме тоді Кент чітко і вповні побачив усю жахливість своєї ситуації. Знадобився час, щоб усвідомити це. Власне кажучи, він усе збагнув ще кілька секунд тому; тепер же, крок за кроком, розуміння ставало чіткішим. Його м’язи напружилися, і отець Лайонн побачив, як ствердла його щелепа і стиснулися кулаки. Смерть пішла від нього. Але її іронія, похмура насолода від влучно зіграного жарту диявольським сміхом лунала в його вухах. Що ж — він житиме! Порівняно з цим все решта було ніщо. Байдуже, що станеться з ним місяць чи шість місяців по тому — сьогодні він не помре. Він житиме, щоб отримати звіт від Мерсера. Він житиме, щоб стояти на ногах і з боєм відстоювати життя, яке вже майже відкинув. Перш за все він — боєць. Його вродженою здатністю було боротися, не так проти людей, як проти незліченних вивертів долі, що траплялися під час їхніх пригод. А тепер він брав участь у найнебезпечнішій грі з усіх. Він бачив її. Він відчував її. Він був наче в пастці. В очах Закону, який нещодавно захищав він сам, Кент обернувся на вбивцю. А в провінції Альберта карою за вбивство була смерть через повішення. Він не відчув ані страху, ані переляку, і сам себе питав, чи добре розуміє ситуацію. Він вважав, що так. Річ лише у властивостях людської природи. Він гадав, що смерть — річ заздалегідь відома й невідворотна. Він вірив, що йому залишилося жити кілька хвилин. Аж тепер життя знову повернулося до нього — щонайменше, на місяці. То було неймовірне, хай і тимчасове полегшення, і…

Його серце завмерло від хвилювання, що раптом охопило його. Маретта Редіссон знала, що він не помирає! Вона натякала йому на це, але він, як чисто тобі дурбецало, не зрозумів натяків. Вона не співчувала йому, сміялася, ледь не кепкувала з нього, і все тому, що знала, що він не помирає!