Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Все так. Неприємно думати про це, але, гадаю, це правда. Я зізнався, бо розумів, що скоро помру. Інакше, я цілком впевнений, я дозволив би, щоб інший хлопець випив цей трунок за мене. Ви, мабуть, вважаєте мене страховиськом.

— Чоловіки всі страховиська, — швидко погодилася вона. — Але ви — ви зовсім інший звір. Мені ви подобаєтесь. Якби був шанс, я б за вас поборолася. Я вмію битися.

І вона з напівусмішкою виставила перед собою маленькі кулачки.

— Тільки не цим, — запротестував він. — На мою думку, ваша найкраща зброя — очі. О’Коннор розповідав мені, як вони ледь не вбили Кедсті, зустрівши його вчора в тополиному гаю.

Він гадав, що згадка про інспектора Кедсті стурбує її. Але очікуваного ефекту не сталося.

— О’Коннор — кремезний чолов’яга з червоним обличчям, що був із Кедсті?

— Так, мій напарник. Він приходив до мене вчора і марив вашими очима. Вони НАСПРАВДІ прекрасні, я ніколи не бачив і наполовину настільки гарних очей. Але це не так вразило Баккі, як той вплив, що вони мали на Кедсті. Він казав: під їхнім поглядом у Кедсті жижки затрусилися, а він не з тих, кого легко злякати. А найдивніше те, що в той момент, коли ви пішли, він наказав О’Коннору звільнити Мактриґґера — а потім розвернувся й пішов слідом за вами. Залишок дня О’Коннор провів, намагаючись з’ясувати щось про вас у місті. Але дідька лисого знайшов — вибачаюся! — маю на увазі, що він нічогісінько про вас не довідався. Ми удвох з ним припустили, що з тієї чи іншої причини ви переховуєтесь у бунгало Кедсті. Вас же не бентежить, що я це все кажу — зважаючи на те, що я однією ногою в могилі?

Кент ледь не злякався власної прямолінійності. Він залюбки приховав би свою допитливість і всі О’Коннорові підозри за одну мить відчуття її долоні на своєму чолі. Але що сказано, те сказано, тож він чекав.

Вона опустила очі, її пальці перебирали китиці на сукні. Кент подумки прикидав довжину її вій. Вони були дивовижні, і в пориві захоплення він готовий був заприсягтися, що ці вії не менші дюйма завдовжки. Раптом вона глянула на нього і помітила спалах в його очах і рум’янець, що проступив під засмагою його щік. І сама трохи зашарілася.

— А якщо ви не помрете? — різко спитала вона, немов не чула жодного слова з того, що він казав про Кедсті. — Що ви тоді робитимете?

— Я помру.

— Але якщо ні?

Кент знизав плечима.

— Гадаю, тоді я прийматиму ліки. Ви ще не йдете?

Вона випросталася й сіла на самий краєчок стільця.

— Так, уже йду. Я боюся власних очей. Можу подивитися на вас, як на містера Кедсті — і все, вам кінець! А я не хочу бути свідком вашої смерті.

Він почув нотки сміху в її голосі. Від цього його кинуло в холодний піт. Яка ж вона чарівна маленька кровожерлива негідниця! Він невідривно дивився на її схилену голову, на блискучі локони її прекрасного волосся. Він уявив, як, розпущене, воно вкриває її цілком. А ще воно було таке м’яке й тепле, що в нього знову виникла спокуса простягнути руку й торкнутися його. Вона була дивовижна, і все ж здавалося неможливим, що в неї є серце. Її очевидна зневага до того, що він помирає, була просто диявольська. Коли вона дивилася на нього, жодного співчуття не було в її фіалкових очах. Її навіть потішав той факт, що він от-от помре!

Вона встала, вперше окинувши поглядом кімнату. Тоді обернулася до вікна й визирнула назовні. Вона нагадала Кентові гарну молоду вербу, що зросла над струмком — витончену, гнучку, сильну. Він міг би взяти її на руки — легко, як дитину, і разом з тим він відчував красу її тіла, його силу й дивовижну витривалість. Невимушена постава її голови захоплювала його. Він знав, що половина жінок світу віддали б дорогоцінні роки свого життя за таку голівку й таке волосся, що увінчувало її.

А тоді, не озираючись, вона промовила:

— Одного дня, коли я помру, я хотіла б мати таку ж приємну кімнату, як ця.