Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Роздiл 5

Дверна ручка повільно повернулася, і хтось м’яко постукав у двері.

— Увійдіть, — сказав Кент.

Наступної миті він не міг відірвати очей. Увійшла дівчина й зачинила за собою двері. Портрет, змальований О’Коннором, постав перед ним у плоті й крові. Він зустрівся з нею поглядом. Її очі були наче розкішні фіалки — як і казав О’Коннор, але зовсім не такі, як він очікував побачити. То були широко розкриті від цікавості очі допитливої дитини. За словами О’Коннора, він уявляв їх двома озерами дрімотного вогню, але тепер бачив у них дещо зовсім інакше. Здавалося, єдина присутня в них емоція — безмежна і невситима цікавість. Ці очі аж ніяк не бачили в ньому людини, що помирає, радше просто дивний об’єкт спостереження. Замість удячності, на яку він очікував, їх сповнювало одне мовчазне питання, без жодного натяку на збентеженість. На якусь мить Кенту здалося, що він не бачить нічого, окрім цих чарівних безпристрасних очей, що позирають на нього. Потім він побачив її всю: дивовижне волосся, її витончене бліде обличчя, струнку і граційну поставу. А вона стояла там, спиною до дверей, досі тримаючи долоню на дверній ручці. Ніколи в житті він не зустрічав такої дівчини. Він припускав, що їй вісімнадцять, або двадцять, або двадцять два. Її волосся, блискучі м’які локони, викладене короною навколо голови, справляли на нього не менше враження, ніж на О’Коннора — враження неймовірне. Воно надавало їй величності, від якої дівчина здавалася високою, хоч насправді й не була такою, а її стрункість довершувала враження.

Тоді, більше від збентеження, що охопило його наступної миті, він глянув на її ніжки. І знову О’Коннор мав рацію — крихітні стопи, туфлі-човники на високих підборах, звабливо розвернуті литки, що виднілися з-під спідниці з якоїсь ворсистої коричневої тканини…

Він почервонів, схаменувшись. На вустах дівчини тремтіла невловна подоба усмішки. Вона глянула вниз, і вперше він побачив те, що бачив раніше О’Коннор — сонячні відблиски, що ліниво переливалися в її волоссі.

Кент намагався сказати щось, але перш ніж йому вдалося видати хоч звук, вона вже вмостилася на стільці поряд із його ліжком.

— Я довго чекала, щоб побачити вас, — промовила вона. — Ви Джеймс Кент, чи не так?

— Так, я Джим Кент. Перепрошую, що лікар Кардіґен змусив вас чекати. Якби я знав…

Він знов опанував себе і всміхнувся до неї. Він помітив, яку неймовірну довжину мають її темні вії. Але фіалкові очі за ними не всміхнулись у відповідь. Безтурботність їхнього погляду бентежила Кента. Наче вона ще не вирішила, як до нього підійти, і все намагалася знайти йому місце в галереї вже бачених експонатів.

— Він мав мене розбудити, — продовжував Кент, намагаючись більше не втрачати самовладання. — Нечемно змушувати юну леді чекати цілих дві години!

Він відчув із погляду синіх очей, що його усмішка вийшла гримасою сентиментальності.

— Так — ви особливий, — тихо, наче до самої себе мовила вона. — Ось чому я прийшла — перевірити, чи справді ви відрізняєтесь від інших. То ви помираєте?

— Боже мій — так, я помираю! — видихнув Кент. — Якщо вірити лікарю Кардіґену, я можу в цю саму мить віддати богові душу. Хіба ви не нервуєтесь, сидячи поряд із людиною, яка може от-от сконати просто у вас на очах?

Вперше він помітив, як її погляд змінився. Хоч вона й не сиділа напроти вікна, та все ж у її очах відбивався сонячний промінь — м’який, сяйливий, майже веселий.

— Ні, це мене не лякає, — запевнила вона. — Я завжди гадала, що мені варто побачити, як хтось умирає — не швидко, як від утоплення чи від кулі, а повільно, тривалий проміжок часу. Але мені б не хотілося бачити, як помираєте ВИ.

— Я радий, — видихнув Кент. — Це для мене велика втіха.

— Але якщо помрете, мене це не злякає.

— О!

Кент підтягнувся вище на своїх подушках. За життя він зазнав чимало пригод. Пережив усі можливі потрясіння. Але це було щось нове. Він дивився у її сині очі, не в змозі мовити хоч слово або щось зрозуміти. Холодні, м’які та анітрохи не схвильовані очі. І він знав, що дівчина каже правду. Жоден порух цих гарних вій не видасть переляку чи страху, якщо він сконає просто зараз. І це вражало до нестями.