Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Джиммі, зроду не було в Н-ській дивізії таких людей, які переграли б нас. Дівчина переховується в Кедсті!

— Але чому ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ? — заперечив Кент. — За нею ж немає злочину.

Деякий час О’Коннор сидів мовчки. Кент чув, як він набиває свою люльку.

— Це просто нав’язливе передчуття, — буркнув він. — Заволоділо мною, Кенте, і ніяк не відпускає. Чорт забирай, друже…

Він запалив сірника, затуляючи його долонями, і Кент побачив обличчя друга. В його різких прямих рисах ясно проглядало щось більше, ніж просто невпевненість.

— Розумієш, коли я сьогодні пішов від тебе, я знову повернувся до тих тополь, — продовжував О’Коннор. — Знайшов її сліди. Вона звернула зі стежки, і місцями вони були дуже чіткі.

На ній були туфлі на високих підборах, Кенте — такі французькі речі, і клянуся, що ніжка в неї не більша за дитячу! Я знайшов те місце, де Кедсті здибав її, мох там добряче стоптаний. Він повернувся крізь тополиний гай, але дівчина пішла далі, до ялинового бору. Там я загубив її слід. Ідучи крізь ті хащі, вона цілком могла дістатися до бунгало Кедсті, лишившись непоміченою. Важко було, мабуть, йти в тих туфлях розміром в половину моєї долоні та на дводюймових підборах! Мені було дивно, чому вона не взула похідні черевики чи мокасини?

— Тому що вона прибула з Півдня, а не з Півночі, — припустив Кент. — Ймовірно, з Едмонтона.

— Еге ж. І Кедсті її не очікував. Так? Якби він її чекав, його б не пройняло до самих кісток від однієї її появи. Ось чому мене не покидає грандіозне передчуття, Кенте. Відтоді, як побачив її, він став зовсім інакшою людиною. Його ставлення до тебе змінилося в одну мить. Якби зараз йому варто було пальцем ворухнути, щоб звільнити тебе, він би й цього не зробив, адже йому конче потрібне виправдання, чому він звільнив Мактриґґера. Твоє зізнання припало на найслушніший момент. Мовчазною вимогою тієї дівчини в тополиному гаю було звільнити Мактриґґера. Вимогу було підкріплено погрозою, яку Кедсті зрозумів — і перелякався до напівсмерті. Напевно, Мактриґґер бачився із ним пізніше, бо чекав до приходу Кедсті в його кабінеті. Не знаю, що сталося між ними. Констебль Дойль каже, вони провели разом півгодини, а тоді Мактриґґер вийшов з казарм, і більше ніхто його не бачив. Усе це напрочуд дивно. Уся ця справа — суцільна чудасія. І найдивніше в цій справі — моє несподіване відрядження до Форт-Сімпсона.

Кент відкинувся на подушки. Його дихання обернулося коротким надривним чханням. При світлі зірок О’Коннор побачив, як його обличчя раптом стало змореним і виснаженим. Він перехилився крізь вікно в кімнату і обома долонями стиснув руку Кента.

— Я тебе втомлюю, Джиммі, — хрипло мовив він. — Бувай, друже! Я… я… — кілька секунд він вагався, а потім впевнено збрехав: — Я збираюся походити й роздивитися навколо будинку Кедсті. Мене не буде лише півгодини, на зворотному шляху я зайду до тебе. Якщо ти спатимеш…

— Я не спатиму, — пообіцяв Кент.

О’Коннор ще міцніше стиснув його руку.

— Прощавай, Джиммі.

— Прощавай.

І з цими словами О’Коннор відступив від вікна й розчинився в темряві. Голос Кента гукнув йому вслід:

— Я буду з тобою всю твою довгу подорож, Баккі. Бережи себе — завжди.

О’Коннор лише схлипнув у відповідь, і той схлип прорвався крізь його горло, наче кулак, перекривши йому подих, наповнивши очі пекучими сльозами, що затулили від нього сяйво місяця й зірок. Він не пішов до будинку Кедсті, а почвалав у напрямку ріки, бо знав, що Кент розгадав його брехню і це було їхнє останнє прощання.

Роздiл 4

Минув довгий час після того, як пішов О’Коннор, перш ніж Кент зміг нарешті заснути. Це був важкий сон, під час якого неспокійний мозок боровся проти виснаженості й невідворотного кінця. Наче якийсь дивний дух підхопив і потягнув за собою Кента назад крізь прожиті роки, аж до дитинства, жбурляючи з хвилі на хвилю, насилаючи швидкоплинні видіння — про долини, майже забуті, про події та явища, що давно поблякли й майже стерлися з пам’яті. У снах один за одним виринали привиди — дуже химерні. Знову й знову він душею повертався до них, доки ці привиди не сповнювалися життям, не ставали повнокровними, як сама реальність. Він знову був маленьким хлопчиком, що грається в «три старі кішки» на подвір’ї маленької старої школи зі стінами з червоної цегли, за півмилі від ферми, де народився і де померла його мати.