Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Сани мчали вздовж озера. Коли оминули край мису, очам Мікі відкрився Форт-О’Ґод на узвишші. Гарчання застрягло в горлі. Він клацнув зубами й замовк. Здається, на якусь мить його серце зупинилося. Досі в його світі було лише кілька людей, а тут раптом йому без попереджень показали аж сотню — а може, й дві чи три. Зауваживши Дюранові сани з кліткою, юрба роззяв побігла зі схилу до озера. Мікі побачив багато вовків. Від дивовиж навкруги йому перехопило подих. У той час як сани котилися вверх пагорбом, клітку Мікі оточив веселий натовп чоловіків і хлопчаків, які завзято жестикулювали. До юрби приєдналися жінки — деякі з дітьми на руках. Та ось сани спинилися. Мікі опинився по сусідству з другою кліткою, у якій сидів подібний до нього звір. Біля клітки стояв високий, смаглявий і патлатий метис — схожий на пірата. Це був Ґрауз Паєт — суперник Дюрана.

Губатий Паєт потворно вишкірився й зиркнув на Мікі. Потім відвернувся і сказав гурту смаглявих індіанців і метисів щось таке, від чого ті вибухнули реготом.

Розлючений Дюран почервонів.

— Смійся-смійся, дикуне, — прошипів він. — Анрі Дюран тобі покаже!

Він потрусив двома чорними і десятьма рудими лисячими шкурами перед обличчям Ґрауза Паєта й вигукнув:

— Постав стільки ж, Ґраузе Паєте. А я такого добра маю в десять разів більше!

Із Мікі зняли намордника, і він почав внюхуватися. У повітрі літали дивні й стійкі запахи людей, собак і п’яти гігантських туш карібу, які за 15 футів від нього запікалися на рожнах над великими багаттями. Туші мали запікатися протягом десяти годин і стати завширшки з людську ногу. Поки готується частування, людей розважить собачий бій.

Протягом години навколо двох кліток метушилася й гомоніла збуджена юрба. Чоловіки розхвалювали бійців і робили ставки. А Ґрауз Паєт й Анрі Дюран аж захрипли, глузуючи й дражнячи одне одного. Натовп почав розходитися. Замість чоловіків і жінок біля кліток з’юрмилося півсотні смаглявих діточок. Лише тоді Мікі розгледів на краю улоговини звірів, прив’язаних по одному, по двоє і навіть гуртом. Мікі нарешті навчився розрізняти їх за запахом. Це були не вовки, а собаки — такі, як він.

Минуло ще трохи часу, перш ніж Мікі втупився поглядом у вовка-пса в сусідній клітці. Він наблизився до ґрат й обнюхав суперника. Той ткнувся намордником у клітку. Мікі згадав велетенського вовка, з яким бився на краю скелі, інстинктивно вищирився й загарчав. Вовк-пес загарчав у відповідь. Анрі Дюран задоволено потер руки, а Ґрауз Паєт тихо засміявся.

— Oui, вони будуть битися! — повторив Дюран.

— Вофк буде битися, oui, — сказав Ґрауз Паєт. — А твій собак, мосьє, піджати хвоста і слинити, як цуцик!

Трохи пізніше до клітки Мікі підійшов білий чоловік. Це був шотландець Мак-Доннел — фактор. Він стурбовано розглядав Мікі та вовка-пса. Через десять хвилин у комірчині, яка слугувала йому кабінетом, він сказав молодому приятелеві:

— Хочу покласти цьому край, але не можу. Люди не захочуть. Ми втратимо половину шкур, що заробляємо за сезон. Такі бої проводяться в Форт-О’Ґод уже 50 років поспіль. Та й, мабуть, вони не гірші за боксерські поєдинки. От тільки тут б’ються…

— …на смерть, — закінчив думку Мак-Доннела молодий чоловік.

— Отож-бо! Зазвичай один із собак гине.

Молодий чоловік струсив попіл із люльки й сказав:

— Я люблю собак. У моїй факторії боїв ніколи не буде — хіба що боксерські. І на цей бій я не піду дивитися, бо ще вб’ю когось від люті.

Роздiл 20

О другій дня туші карібу запеклися до коричневої скоринки. Частування мало бути готовим за дві години. Настав час для бою.

Посеред улоговини три сотні чоловіків, жінок і дітей тісним колом оточили дерев’яну клітку площею десять квадратних футів. По обидва боки великої клітки розмістили дві менші. Біля однієї стояв Анрі Дюран, біля другої — Ґрауз Паєт. Чоловіки перестали обмінюватися шпильками, стали серйозними й зосередженими. Три сотні пар очей витріщалися на них, і три сотні пар вух напружено чекали сигналу.