Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Нанет схвильовано обдумувала все. Давним-давно в песика був господар із добрим серцем. Бранець Ле Бо був веселим цуценям, точнісінько як колись вона — безтурботним дівчам, яке раділо запашним квітам і співочим птахам. Жінка намагалася уявити собі пса щеням.

Та звідки їй було знати, як худорлявий і незграбний Мікі рік тому мандрував із Челонером з Півночі на Південь? Звідки їй було знати про дивовижну дружбу песика з чорним ведмежам Ніївою? Чи про те, як малята, на своє лихо, випали з човна Челонера, як їх підхопила бурхлива річка і як вони рушили до водоспаду — до великих пригод? Про те, як ці пригоди зробили з Ніїви дорослого ведмедя, а з Мікі — дикого пса? Одначе Нанет ВІДЧУЛА серцем те, чого не бачила. Пес з’явився в її житті невипадково. Його послала до неї Вища сила.

Жінка тихенько встала, щоб не розбудити маленьку в колисці, і вийшла з хати. Над лісом виднівся краєчок місяця. Залитим сяйвом подвір’ям Нанет пішла до загороди. Пес радісно заскавчав і заходився облизувати теплим язиком не сховані в рукавиці долоні, які Нанет простягнула до нього крізь дерев’яні ґрати.

— NON, NON, ти точно не диявол, — лагідно приказувала вона тремтливим голосом. — Ти мій СОКЕТААО, я молилася, МОЛИЛАСЯ — і ти прийшов. Щовечора я на колінах просила Пресвяту Діву змилостивитися над моєю дівчинкою й освітити її життя небесним сяйвом. І ОСЬ ТИ ПРИЙШОВ! А любий Бог не посилає дияволів у відповідь на молитви. NON, такого бути не може!

А Мікі — так, ніби добрий дух наділив його глибоким розумінням — притулився до рук Нанет побитою, закривавленою мордою.

Тим часом Дюран ховався на узліссі й уважно спостерігав за хатою Ле Бо. Коли вхідні двері відчинилися, він завважив проблиск світла і Нанет, яка пішла до загороди. Дюран безвідривно слідкував за жінкою, доки та не повернулася в хату. Потім захихотів, пішов до розведеного вогнища й доробив ВАХҐУН — мотузку, закріплену на довгій палиці. ВАХҐУН, палиця і трохи кмітливості — от і все, що знадобилося, щоб заощадити 12 добрих лисячих шкір. Обличчя чоловіка світилося у відблисках полум’я: він посміювався, втішений тим, як легко обвів жінку круг пальця. Нанет здуру відмовилася від шкур, а Жак загинув. Який вдалий збіг обставин! Фортуна, без сумніву, усміхнулася сьогодні Дюрану. Коли дійде до бою, він поставить усе, що має, на LE BÊTE[45] — так він називав дикого пса — виграє й розбагатіє.

Дюран дочекався, коли світло у вікнах хатини згасло, і пішов до загороди. Мікі почув, що наближається людина, і побачив Дюрана здалеку, бо місяць яскраво освітлював усе навкруги. Дюран знався на собаках. Він послуговувався не палицею й сирицевим батогом, як Ле Бо, а хитрістю. Отож підійшов до Мікі впевнено, не ховаючись, а потім, ніби випадково, просунув кінець палиці між жердинами загороди. Тримаючись руками за ґрати, без жодних ознак страху, Дюран спокійно заговорив до пса. Цей чоловік відрізнявся від Ле Бо. Мікі якийсь час прискіпливо його розглядав, а тоді знову задивився на темне вікно хатини. Дюран не міг проґавити такої нагоди. Він помаленьку, непомітно просовував палицю між жердинами, доки закріплений на кінці зашморг не навис над головою Мікі. Дюран майстерно володів ВАХҐУНОМ. Він упіймав таким чином багато лисів, вовків і навіть одного ведмедя. Закоцюблий від морозу Мікі навіть не відчув, як зашморг із сиром’ятної шкіри опустився йому на шию. Не завважив, що Дюран, упираючись ногами в нижню жердину загороди, готується до атаки.

Дюран різко відсахнувся, і псові здалося, що гігантські лещата капкана замкнулися на його шиї. Песикові перехопило дух. Він несамовито звивався, намагаючись вивільнитися, але не міг навіть вискнути. Перебираючи палицю руками, Дюран, що й досі впирався ногами в жердину, підтягнув Мікі до ґрат і що є сили смикнув. Коли ж він нарешті відпустив ВАХҐУН, Мікі повалився на землю, мов мертвий. За десять секунд Дюран уже вдягав намордник на зціплені щелепи пса. Мисливець узяв Мікі на руки й, лишивши загороду прочиненою, пішов до саней. Недоумкувата Нанет ніколи не здогадається, думав собі Дюран. Вона подумає, що LE BÊTE втік у ліс.

Побої — невдалий метод Ле Бо. Дюран таким не займався. Він не збирався підкоряти пса палицею, бо був розумніший. Грубий і жорстокий мисливець добре вивчив особливості тварин. Він не був психологом, але не дозволив жорстокості себе засліпити. Замість прив’язувати Мікі до саней й лаштувати імпровізовану волокушу, як Ле Бо, Дюран подбав, щоб бранцеві було зручно, накрив його теплою ковдрою і ось так помандрував на схід. Звісно, мисливець перевірив надійність псового намордника й міцно закріпив на планці саней другий кінець ланцюга, на якому все ж таки тримав Мікі.

Упевнившись, що все гаразд, Дюран подався в напрямку Форт-О’Ґод. Якби Жак Ле Бо бачив мисливця на лис тієї хвилини, певно, ламав би голову: а чого це конкурент так тішиться? Дюран був природженим і спадковим гравцем; перш за все гравцем, а вже потім — трапером. Він розставляв капкани насамперед для того, щоб заробити на ставки. Більше п’яти років поспіль він перемагав на щорічних собачих боях у Форт-О’Ґод. Та цього року хвилювався. Турбував його не Жак з Нетою, а метис із околиць озера Ред Белі. Ґрауз Паєт (так звали метиса) збирався виставити на бій напіввовка. Ось чому Дюран ладен був віддати за дикого пса Ле Бо шкури двох чорних і десяти рудих лисів, хоч за таку ціну міг придбати п’ять собак. Тепер, заволодівши псом задарма, він неймовірно тішився, адже знайшов гідного супротивника для напіввовка Ґрауза Паєта, та ще й заощадив 12 шкур. На цьогорічних собачих боях Дюран поставить на дикого пса все і навіть візьме в борг.

Коли Мікі прийшов до тями, Дюран зупинив їздових собак, бо напружено чекав цієї миті. Він перехилився з саней до Мікі і заговорив — не грубо, як Ле Бо, а безтурботно й приязно. Рукою в рукавичці він погладив Мікі по голові. Це було незвично, адже пес розумів, що гладить його не Нанет, а дволапий звір. Мікі дивувався, що лежить у м’якому гніздечку, облаштованому з ковдри й ведмежої шкури. Нещодавно йому було зимно і все тіло німіло, а тепер — тепло й зручно. Тому Мікі не ворухнувся. Анрі Дюран подумки похвалив себе за кмітливість. Не маючи бажання подорожувати вночі, він влаштував привал за чотири чи п’ять миль від хатини Нанет і розвів вогнище. Дюран зварив каву й настромив м’ясо на дерев’яний рожен. Він навмисно запікав м’ясо довго, постійно перевертаючи, щоб у повітрі розлилися манливі пахощі. Двох їздових собак він прив’язав за 50 кроків від багаття, а от сани лишив поблизу й спостерігав за реакцією Мікі на запашне м’ясо. Востаннє запах печеного м’яса лоскотав ніздрі Мікі в ті далекі дні, коли він щеням мандрував із Челонером. Нарешті Анрі побачив, що пес облизується, і почув скрегіт зубів. Посміюючись у бороду, чоловік зачекав із чверть години, потім зняв м’ясо з рожна, порізав і віддав половину Мікі. Пес жадібно накинувся на поживу.

Той Анрі Дюран таки мав клепку в голові!

Роздiл 19

Наприкінці грудня всі дороги в радіусі десяти тисяч квадратних миль вели до Форт-О’Ґод. Наближалося свято УСКЕ ПІПУН (Нового року) — час зимових веселощів для мешканців лісових тіпі й хатин. Трапери з родинами з’їжджалися здалеку й зблизька, щоб продати хутра й провести кілька святкових днів у веселому товаристві. Довгими самотніми місяцями новорічної зустрічі чекали чоловіки, жінки і діти. Дружини траперів не мали сусідів. Мисливські стежки їхніх чоловіків були неприступними володіннями кожного маленького «королівства». Навкруги — багато миль безлюдного лісу. Тому для жінок УСКЕ ПІПУН — радісна пора, для дітей — велика розвага, а для чоловіків — нагорода за тяжку працю, якою є полювання на хутрових звірів. Протягом кількох святкових днів люди зустрічали давніх знайомих і заводили нових, обговорювали новини непрохідної глушини: хто одружився, хто помер, хто народився. Новини бували трагічними, від яких усі здригалися, сумували і плакали, та бували й такі, від яких хотілося сміятися й радіти. Уперше й востаннє за сім довгих місяців зими мешканці лісу «їхали до міста». Індіанці, метиси, чорні й білі, хоч мали різний колір шкіри й різні вірування, разом насолоджувалися святом.

Цього року у Форт-О’Ґод на гостей чекало грандіозне барбекю — запечене на рожні м’ясо карібу. Коли Дюран був за п’ять-шість миль від торгового поста, собаки й люди протоптали безліч стежок, що тягнулися до Форту з півночі й півдня, сходу і заходу. З лісів прямували сотні саней, а з ними три сотні чоловіків, жінок і дітей, та ще й півтисячі собак.

Дюран приїхав на півдня пізніше, ніж планував, проте згаяний час використав із користю. Тепер Мікі — досі в наморднику й на повідку із сиром’ятної шкіри — покірно йшов за санами. На третій день після того, як вони покинули хатину Нанет, Дюран по обіді звернув з головної стежки й поїхав до хати Андре Рібона. Цей чоловік постачав фактора й мешканців торгового поста свіжим м’ясом. Андре вже починав хвилюватися через те, що Дюран затримується, але дочекався. Дюранів індіанець привіз до Рібона бійцівську собаку хаскі, яку мисливець на лис збирався виставляти на бій. Мікі Дюран зачинив у хаті Андре, і чоловіки поїхали у факторію — Андре Рібон мешкав усього за милю звідти.

Уночі до хати ніхто не повернувся. Мікі лишився сам-один. Коли настали сутінки, пес почув дивні звуки, які дедалі посилювалися, — почув гуляння у Форту. Звіддаля долинали крики людей упереміж із виттям сотні собак. Мікі ще ніколи такого не чув, тому довго прислухався, не наважуючись поворухнутися. Потім визирнув з вікна, виструнчившись, як людина: став на задні лапи, а передні поклав на широку віконну раму. Хата Рібона стояла на пагорбі, з якого відкривалася панорама на замерзле озеро. Удалині, над верховіттям приозерного дрібнолісся, Мікі побачив червоні відблиски багать у небі. Пес заскавулів й зістрибнув на підлогу. Ніч тягнулася довго, але в хаті було набагато зручніше, ніж у загороді Ле Бо. Мікі дрімав, бо міцно заснути не вдавалося. Усю ніч йому снилася Нанет із дівчинкою.

Дюран і Рібон повернулися майже опівдні наступного дня. Принесли свіжого м’яса, і голодний Мікі накинувся на довгоочікуваний обід. Він не реагував на загравання чоловіків, хоча й не протестував. Другої ночі його знову лишили самого в хаті. Повернувшись на світанку, Дюран і Рібон принесли сплетену з березових прутиків клітку площею чотири квадратних фути. Прочинену клітку вони поставили біля входу в хатину і, приманивши свіжим м’ясом, загнали Мікі досередини. Заслона опустилася, і пес опинився у в’язниці. Клітка була прив’язана до широких саней. Бранця повезли у Форт-О’Ґод, коли ще не зовсім розвиднілося.

Цього дня планувалося багато розваг: частування запеченим м’ясом карібу й собачі бої. Сани наближалися до Форту, і до Мікі долинали дедалі гучніші звуки свята. Зачудуванню пса не було меж. Він випростався в клітці, напружений і насторожений, і зовсім не звертав уваги на чоловіків, які його везли. Мікі дивився тільки вперед. Дюран задоволено захихотів, почувши, як пес гарчить і клацає зубами.

— Oui, він буде битися! Ще б пак! — посміювався він.