Різновиди темряви

– Це не тільки захист. Всередині школи теж є коридори, затемнені лиш для того, щоб заборонити нам прохід. Це контроль.

Міс Фортмейн не звернула уваги на його слова. Певно, у неї самої був біочіп, що не пропускав такі бунтівні зауваження.

– Після випуску зі школи діти отримують повний контроль над біочіпами. Вони самі вирішують, чи варто ризикувати... коли достатньо подорослішають.

Джонатан міг би закластися, що всі п’ятеро членів Клубу подумали одне: «Що за чорт, ми ризикнули з «Дрижаком» і нічого страшного з нами не сталося».

Вочевидь, їм справді усе минулося легко, бо директорка мовила:

– Можете йти, – і нічого не сказала про покарання.

Так повільно, як тільки можна було, члени Клубу попрямували до свого класу. Кожного разу, як вони минали бокові проходи, заповнені суцільною темрявою, Джонатан здригався від думки, що чіп за його очима крав світло, а при іншому налаштуванні міг назавжди лишити його сліпим до всього.

Дещо по-справжньому кепське сталося вже тоді, коли вони йшли додому. Сторож, як завжди, відімкнув боковий вихід. За його спиною пхався натовп учнів. Джонатан і решта Клубу вже проштовхалися майже до самого виходу, коли важкі дерев’яні двері прочинились усередину. За ними, як завжди, чекав другий різновид темряви, але цього разу з неї вирвалося дещо лихе: пришпилений до дверей великий аркуш паперу, що трохи криво висів на їх зовнішньому боці. Сторож глянув на нього і звалився долі, наче його вдарило блискавкою.

Джонатан не вагався. Він відіпхнув меншого школяра і зірвав аркуш, несамовито його зминаючи, але запізно. Він уже побачив малюнок, що в усьому відрізнявся від «Дрижака», хоч і явно був того ж роду, угледів перекошену фігуру, схожу на профіль пташки на жердині, але із додатковими елементами: завихреними лініями і візерунками, подібними до фракталів. Образ висів перед його очима його свідомості і не зникав...

...щось важке і страшне врізалося в його мозок, як некерований потяг...

...вогонь падіння вогонь падіння...

...БЛІТ.

***

Після тривалого і зловісного марення, повного птахоподібних фігур, що переслідували його у темряві, Джонатан прокинувся на кушетці… ні, на ліжку в медпункті. Те, що він узагалі десь прокинувся після того, як, здавалось, усе його життя розбилося об товстезну стіну, здивувало його. Втім, він ще й досі відчував таку слабкість у тілі, що мав сили тільки роздивлятися білу стелю.

У полі зору з’явилось обличчя містера Віткатта.

– Агов. Агов. Є там хто? – почувся стурбований голос.

– Так... Все гаразд, – сказав Джонатан, трохи перебільшивши.

– Хвала небу. Сестру Бейкер страшенно здивувало те, що ти вижив. А вижити і не втратити розум – це взагалі перевершило усі сподівання. Що ж, я прийшов, аби попередити, що ти тепер герой. «Сміливий хлопчина врятував усю школу». Ти будеш вражений тим, як швидко може набриднути, що усі називають тебе сміливим.

– Що то було на дверях?

– Один із найгірших БЛІТів, який зветься чомусь «Папугою». Старий Джордж, бідолаха-сторож, помер перш, ніж упав на землю. Вояки антитерористичного загону, що прибули знищити БЛІТ, повірити не могли, що ти вижив. Я теж не міг.