Різновиди темряви

Джонатан сказав:

– А заради чого ця «Темна зелень» тероризує? Тобто, що їм не подобається?

– Думаю, біочіпи, – невпевнено сказав Халід. – Крихітні комп’ютери, вбудовані в людські голови. Кажуть, що це неприродно чи що. Про це трохи писали у тих старих випусках «Нового вченого», які лежать у лабораторії.

– Згодилося б на іспитах, – припустив Джонатан. – Але калькуляторами ж користуватися заборонено. «Усі, хто з біочіпом, будь ласка, залиште голову за дверима».

 Усі засміялися, але Джонатан відчув холодок невизначеності, який пробігає шиєю, коли ставиш ногу мимо сходинки. Здається, слово «біочіп» він уже чув під час змагання з крику, яке іноді влаштовували його батьки. І він був майже певний того, що слово «неприродний» він теж тоді чув. «Будь ласка, не приплітай батьків до терористів», – раптом подумав він. Це ж смішно. Вони не такі....

– Там іще йшлося про якісь системи контролю, – сказав Халід. – Ніхто не хоче, щоб його контролювали.

Як завжди, балаканина полилася у нове чи, радше, старе русло: стіни з другого виду темряви, якими школа обгородила заборонені зони, як, наприклад, коридор, що вів до їхньої комірки. Усі в Клубі хотіли знати, як воно працює, тож вони провели деякі експерименти. Вони встановили й занотували наступні факти про цю темряву:

Халідова теорія видимості, яку вони довели у вельми болючий спосіб. Темні місця були ідеальними схованками від інших дітей, але вчителі помічали їх навіть крізь морок і призначали ненависні відпрацювання за те, що вони тинялись, де не слід. Вірогідно, вони мали якийсь особливий детектор, але ніхто його ніколи не бачив.

Автобусне доповнення Джонатана до Халідового відкриття полягало у тому, що водій шкільного автобусу, вочевидь, чудово бачив крізь чорне лобове скло. Звісно, як припускав Гері, автобусом міг керувати комп’ютер, і кермо могло крутитися саме, а водій мав би лиш прикидатись – але кому потрібні такі ускладнення?

Дзеркало Джулі було найдивнішим спостереженням з усіх. Навіть сама Джулі не повірила, що таке можливо, але якщо стати поблизу стіни темряви другого типу і тримати в ній дзеркало (при цьому здається, що частину руки чорнота просто відрізала) і посвітити у його бік ліхтариком, то промінь відіб’ється від невидимого дзеркала, упавши світлою плямою на одяг спостерігача або стіну. Як зазначив Джонатан, саме таким чином на підлозі класу з’являлися латки сонячного світла, хоч у вікна зазирала непроникна захисна темінь. Значить, зір крізь таку темряву проникнути не міг, але сонячне проміння – залюбки. У жодному підручнику з оптики такий феномен і словом не згадувався.

Наразі, Баррі отримав запрошення до Клубу і рахував хвилини до свого першого зібрання, яке мало відбутися через два дні, у четвер. Можливо, він висловить які-небудь пропозиції щодо нових експериментів, після того, як витримає посвячення і приєднається до Клубу. Баррі чудово знався на математиці й фізиці.

– І от що цікаво, – сказав Гері. – Якщо наш малюнок використовує математику, як ті БЛІТи... то чи зможе Баррі витримувати її довше, бо його мозок більше до неї схильний? Чи йому буде важче, бо ця штука діятиме на його хвилі чи щось таке?

У «Клубі дрожу» вважали, що ставити експерименти на людях неправильно, але визнавали, що це – прекрасна тема для диспуту, в якому цікаво сперечатися з обох боків. Так вони і зробили.

Настав четвер, і після нескінченних двох фізик та історії мали вільний час, який учні зазвичай проводили в бібліотеці або в комп’ютерному класі. Ніхто не знав, що це посвячення до Клубу стане останнім, хоча Джулі, яка поглинала фентезі купами, запевняла, що відчувала важкий погляд фатуму і потужний запах лиха. Вона любила так висловлюватися.

Засідання у затхлій комірчині почалося доволі непогано: Халід нарешті подолав двадцять секунд, Джонатан упевнено витримав десять, хоч кілька тижнів тому вони здавалися йому недосяжним Еверестом, а Гезер нарешті стала повноправним членом Клубу під ретельно приглушені оплески. Неприємності почалися, коли новачок Баррі поправив на носі маленькі круглі окуляри, вирівняв плечі, розкрив потерту ритуальну теку і закляк. Він не трусився і не сіпався, а просто завмер. Потім він жахливо зарохкав і запищав, а відтак упав набік. З його рота стікала кров.

– Він прикусив язика, – сказала Гезер. – Боже мій, яка там перша допомога, коли прикушують язика?

У цю мить двері комірки відчинились і увійшов містер Віткатт, старіший і сумніший, ніж звичайно.

– Я мав здогадатись, що так і буде. – Зненацька він відвів очі вбік і прикрив їх долонею, ніби засліплений яскравим світлом. – Прикрийте його. Закрий очі, Патель, не дивись, а просто накрий чимось той клятий малюнок.

Халід зробив, як було наказано. Вони допомогли Баррі підвестися. Він без кінця хрипко повторював «пробачте» і бризкав кров’ю, наче вампір, що не вміє поводити себе за столом. Здалося, що довга хода голою підлогою лунких коридорів, спочатку до медпункту, а потім до кабінету директорки, тривала кілька гнітючих годин.

Директорка, міс Фортмейн, була сталево-сивою жінкою. Якщо вірити шкільним пліткам, вона дуже любила тварин, але могла обернути учня на попіл усього лише кількома різкими реченнями – такий собі живий БЛІТ. Одну нескінченну мить вона дивилася через стіл на «Клуб дрожу», а тоді різко спитала: