Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Та з якого пекла нам тобі сіль дістати? — сказали демони. — Хіба ж ти не знаєш, що в пеклі солі немає, як і морської води, з якої її варять.

— Та мені без різниці, звідки ви її візьмете, бодай хоч дружину Лота вам доведеться привести. А інакше я вам цю тацю кину в голову!

— Ну, ну, не гарячкуй, — заспокоювала мене Ліліт. — Ось мої вуста — скуштуй.

— Та ну тебе, мені не мед потрібен, а сіль! Тисяча чортів! Я зараз Люцифера виверну навиворіт, якщо мені не подадуть сіль!

Це подіяло. Для демонів лайка — це як молитва.

Зграя чортів негайно кинулась до палацу Люцифера, де була єдина на все пекло сільничка — власність самого Люцифера.

Це була велика мушля, звана «купіллю»: тут зберігалася сіль, виварена зі сліз грішників.

Двоє прислужників піднесли мені сільничку, а Ліліт, між тим, без ножа і виделки, власними білосніжними зубками відкусила кілька шматочків м'яса (м'ясо від тих самих свиней з країни Гадаринської, в яких Господь наш увігнав легіон бісів), щоб пробудити мій апетит.

— Слава тобі, Господи! Сіль! — скрикнув я.

По цих словах зникло все навколо в хаосі, шумі, гуркоті. Демони з виттям заповзли в пекло, відьми з вереском знялися в повітря, а сам я впав на землю. Коли прийшов до тями і озирнувся, то побачив навколо пустку, мох, торф'яник з його хирлявими деревами. Я опинився за сто миль від Чорного лісу.

(— Або ти несповна розуму, або тобі все це приснилося, — мовив князь. — Не вірю жодному слову.

— Навпаки, — сказав солтис, — це єдина правда серед всієї абракадабри, якою негідник годує нас тижнями. Бо ж це автентична подія. Про подібні події повідомляють Майоль та всесвітньо знаменитий Боккаччо. В їх судженнях сумніватися не можна. Вперше обвинувачений суворо дотримувався істини.

— Угоди з дияволом re ipsa та de facto[84] не було. Це не можна вважати pactum implicitum diabolicum[85]. Обвинувачення безпідставне і саме по собі відпадає, якщо не настануть наслідки, — вирішив великий князь.)

Частина дванадцята

Сором та ганьба

Наступного дня обвинувачений продовжив.

Абсолютним доказом того, що все, що трапилось зі мною, істинна правда, — був талер у моїй кишені. Демон подарував його моєму братові по крові, а той віддав мені. Тут мені згадалося про біду, яку відьми пророкували господареві заїжджого двору. Минулого разу в мене не дуже вийшло зробити благородний вчинок, і тим не менше я вирішив знову спробувати щастя в добрій справі.

Була пізня ніч, однак я вже знав дорогу до цього двору, де якось зупинявся караван, тож легко віднайшов його. Там не спали, у розпалі був якийсь бенкет. Господар одружувався. Це була його п'ята дружина.

Як тільки я переступив поріг — господар одразу мене упізнав. Однак абсолютно не зрадів моїй появі, більше того, намагався мене побити і викинути з господи.

— Знову чорт приніс негідника! Коли тут проходив караван з Герцогенбуша, він розповів нам про бесіди кемпійських відьм і все сталося саме так, як він пророкував. Такого хлопа в будинок пускати не можна. Мало чого він знову наслухався! Розповість — і біда на порозі. Спробуй тільки дзьоба відкрити, бісів писклю!