Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Цей теж мене добряче відлупцював за те, що я намагався сховати монету.

Прийшов третій, теж шукати в мене грошей. «Нема нічого, друже». — «Та як нема! Ану стягни чоботи!» — і тут з чобота знову випав талер. Той також нагородив мене стусанами.

Далі на питання: «Чи є в тебе гроші?» я відповідав: «Є, друже, от тільки не знаю де. То ж шукай сам.» І всі вони знаходили. Вони ховались по всіх закутках моєї одежі: підкладці коміра, в капелюсі, в краватці, в латці на коліні, десь у рукаві…

Та коли вони зібрались рушати геть, і вирішили скидати гроші на одну купу, вийшло, що в жодного з них їх не було. Вони розпочали бійку, звинувачуючи один одного у крадіжці.

Мене продали за десять талерів вербувальникам у Тонгерені.

Ті спершу мене роздягли, а тоді одягли на мене мундира. Вони теж обшукали мій одяг, однак нічого не знайшли. Тоді посадили мене на стільця і почали стригти моє довге волосся, як раптом із відрізаного пасма випав талер.

Французький сержант дуже зрадів, мовляв, один талер прибутку, його треба пропити!

Він миттєво попросив господаря чарди, де вони переховувались, принести пива, яким пригостив усіх товаришів. Коли я вдягнув мундира, він гукнув мені:

— Гей, хлопче! Тебе не мучить спрага? Якщо так, то вийди на вулицю, стань на варті, підніми голову і відкрий рота — там якраз почався дощ, тож нап'єшся.

Поки вони веселились у чарді, мені довелось нести варту надворі.

Через деякий час у чарді почалась сварка. Господиня стверджувала, що талер, котрим вони заплатили, хтось вкрав, поки вона поралась на кухні.

— Хто вкрав? — обурився сержант.

Ніхто не хотів зізнаватись. Тоді він відшмагав усіх горіховою палицею: по шість ударів на душу. Але талер так і не знайшовся, бо ні в кого його не було. Тоді мушкетери (їх було п'ятеро) нагнули на лавицю сержанта і відшмагали його, кожен сам за себе: вийшло тридцять ударів. Але талер так і не знайшовся.

Відмінна армія, чудова дисципліна! Спочатку сержант всипав підлеглим, потім вони йому. Служити тут буде приємно.

На мені красувалися широкі панталони, з буфами, як у французьких мушкетерів. Я запхав руку в кишеню і що ж — проклятий талер! Нікому і в голову не прийшло мене обшукати.

(— Але як таке можливо? — спитав великий князь.

— Це звичайна справа, — поспішив з роз'ясненнями солтис. — Це був чарівний талер: «перекоти-талер» або «хекеталер». Його особливість полягає у тому, що він завжди повертається до господаря: чи його вкрали, чи ним заплатили, чи загубили. Він не повернеться лише, якщо його подарувати.

— Ех, милостиві панове, і чому ж ви не сказали мені цього раніше! — зітхнув обвинувачений. Якби я тільки знав про це раніше!)

У новому становищі чарівний талер ніяк не міг полегшити мені життя, бо я потрапив у таке місце, де купувати було нічого.

Нас забрали до французького табору, що тримав облогу міста Лілль. Там мене запхали до артилеристів, після того, як я зізнався, що трохи в цьому ділі тямлю.