Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Та чого ж ви самі з нею не одружитесь, коли так її поважаєте?

— Бовдуре! Бо я вже одружений!

Я почувався зле. Почав знизувати плечима та скреготати зубами.

— Бачите, пане капітане, гріхів у мене і без того досить: я обманював, крав, грабував, але такою жалюгідної ролі мені ще не пропонували.

— Добре обміркуй. За тобою вибір: або нічого не робити і тільки смачно їсти та пити, або сидіти в окопах, довбати каміння та давитись сухим хлібом з водою. Даю тобі півгодини на роздуми. Якщо не хочеш — знайду іншого.

Це були довгі півгодини. Я подумав — що я втрачаю? Гідність? Але де вона? Я вже давно її розгубив. Губив я її то з рушницею, то з мечем в руках. Я робив вчинки, після яких мене шукали, проклинали. А тепер я проїм свою гідність ложкою та ножем? Проп'ю її келихом? І стану тим, кого висміюватимуть і не поважатимуть?

Через півгодини я сказав капітану: «Я згоден! Потиснемо руки!»

Ми простигли один одному руки, однак зупинились на півдорозі і опустили їх. Кожен подумав, що у іншого рука брудніша.

Священик того ж дня одружив мене з донною. Без жодних докорів сумління я назвав їй одне зі своїх багатьох імен.

Правда, з тієї миті жилося мені добре, бо в шлунку совість не живе. Шлунок каже, що їсти за сто вояків — це добре. В мене з'явилось звання — ад'ютант. Всі, хто мене так називав, не забували пускати смішка. Дружину я бачив тільки за столом. Не моя провина, що вона любила вдягатись дорого. Солдатські мундири покриють витрати. Іноді капітан зі своїх роз'їздів по околицям повертався не з порожніми руками, і моя дружина отримувала нове плаття або намисто, або браслет. Кожен раз який-небудь сюрприз.

Один такий сюрприз залишив капітана без голови.

Поліз він здуру на позицію, де стріляли з гармат, і зустрілася його голова з якимось дурним ядром.

Так і привезли нещасного додому.

Це була велика біда, особливо для мене. Адже я перестав бути ад'ютантом капітана, однак залишився чоловіком ад'ютантші. Посада, треба зізнатися, нелегка, бо гроші з неба не падають, а дама звикла до розкішного життя. Золоті прикраси, подаровані капітаном, зникали одна за одною і, врешті-решт, не залишилося грошей на нормальну їжу.

Тоді почала дружина зі мною сваритися, мовляв, що я жалюгідний жебрак, котрий не здатен забезпечити жінку. А от капітан був тямущий та джентльмен!

Тоді я згадав про свій чарівний талер. Дав його дружині і сказав: «Іди і купуй, що схочеш!» Якби ж я знав те, що напередодні повідав вельмишановний солтис, що подарований талер не повернеться. Тоді я думав, що за годину він знову опиниться в моїй кишені. Та більше я не знаходив його ані в кишені, ані в капелюсі, ані в чоботі, ані в гаманці. Може, талер до дружини повернеться, оскільки їй був подарований? Ні, не повернувся, і тепер розумію, чому. Вона з моїм талером в крамницю не пішла, а подарувала його молодому прапороносцеві, котрого шанувала ще при капітанові. Так і пропав мій «перекоти-талер».

То ж залишились мені тільки сором, приниження та жінка, котра за мене вийшла, але на котрій я не оженився.

Що мені робити? Я три дні ламав голову. Тікати? Стати клятвопорушником? Вже вдруге стати клятвопорушником? Порушити вірність присязі і вірність дружині?

Три дня терпів знущання дружини і глузування офіцерів. На третій день втік.

(— Я втік би ще першого дня! — вдарив кулаком по столу великий князь.