Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Тоді всі гості озброїлися стільцями та палицями і почали погрожувати, що вб'ють мене, як лиш почну щось пророкувати лихе.

— Заспокойтесь, люди добрі! — мовив я холоднокровно. — Якби ви прийняли мене доброзичливо, то, можливо, я розповів би вам дещо, варте вашої уваги. Але ви злісно накинулись на мене, тож я мовчатиму. Не прошу нічого, окрім шматка хліба, сиру і кухля пива, та ще мішок соломи в якомусь закутку, аби виспатись.

— Та чи вистачить тобі грошей за все це заплатити? — запитав господар.

— Звичайно! — відповів я, діставши талер, і простягнув його господареві.

— Егей, хлопче! Це фальшивий талер! — вигукнув він і кинув монету на стіл. Від удару талер задзвенів так, що незрозуміло було, фальшивий він, чи зі щирого срібла.

— Чуєш, шановний, я не той хлопак, хто фальшивими монетами промишляє.

— На що натякаєш? — сказав господар. — Хочеш сказати, що я той? Заберу я твій талер. Вранці поїду в місто, віддам його на монетний двір перевірити. А тебе в курнику замкну, щоб не надумав утекти.

В цю мить всі на мене накинулись, взяли за горлянку, затягли та замкнули в курнику, в якому я не міг ані встати, ані лягти. Так я і сидів там голодний і спраглий.

І навіщо я віддав свого талера? Я змирився з тим, що за спробу вчинити добро мені завжди перепадає. Це ніби моя доля.

Вже на світанку перед будинком я почув звук труби, тупотіння копит, хрускіт мушкетів, добрячу лайку. Прибули комтур і його шайка. За мить вони повибивали всі двері, а гості зі страху навіть не могли думати про самозахист. Нальотчики так і вбивали всіх підряд: чоловіків, жінок, старих, молодих, дітей. Я не хочу описувати різанину, за якою спостерігав з курника. Навіть зараз мурашки по шкірі, як згадаю. Вони не залишили по собі живим навіть пса.

Коли з усіма було покінчено, одному молодику спало на думку зазирнути в курник. Він зламав дверцята і витягнув мене за волосся.

— Не вбивай мене, друже, — благав я його. — Я такий же бідолашний вояка, як і ти. Ці мерзотники забрали в мене гроші і закрили в курнику. Хіба не бачиш, що я не з ними? Я всього лиш випадково сюди потрапив.

— Забрали все до копійчини? — питає солдат.

— В мене був один талер, та вони і його відібрали, і сказали, що це фальшива монета.

— Що ж, давай подивимось, — і почав мене обшукувати. Запхавши руку до гаманця, він переможно мовив:

— А що ж це у нас таке? Хіба це не гроші? — (мій талер був у гаманці). — Ех ти, пройдисвіте. Намагався мене обдурити!

Він добряче відлупцював мене топорищем сокири, а талер запхав собі за пояс.

Тут підійшов його товариш і сказав, аби той не бив мене до смерті. Такого міцного хлопця, як я, можна продати французьким вербувальникам за десять талерів. Та й, можливо, в мене є ще більше грошей?

Я клявся, що бідний, як церковна миша.

Він мені не повірив і знову почав обшукувати, і знову знайшов талер у мене за паском.