Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Давай, ти бий першим!!

— Е ні, пане лицарю. Ви почали, тож перший постріл за вами. Такий лицарський закон.

Лицар вистрелив з рушниці, однак промахнувся. Настала моя черга: я зарядив йому прямо у щелепу, з котрої так і посипались зуби.

Тоді знайшовся другий доброволець, потім третій і всі дістали своє. З артилерійського досвіду я добре знав: коли в тебе ціляться, треба перш за все дивитися, скільки буде спалахів. Якщо два, значить ворог погано прицілився і буде промах — стій спокійно, не верти головою. Побачиш один спалах: отже, мушка і приціл на одній прямій — необхідно відскочити.

Свистіли навколо мене посланці смерті. Але поки стрілки готували мушкет, я встигав метнути п'ять-шість каменів і рідко промахувався. Моя праща діяла не гірше від їхнього мушкета.

А між тим я молив Бога, щоб якась куля зняла чорного птаха з мого плеча. Та птах був хитрим і кружляв над моєю головою, поки з усіх боків до мене летіли кулі.

Тут «диявольські лицарі» зрозуміли, що подолати мене буде не так просто. Дістатись до мене по вузькій стежині можна тільки поодинці або через болото, яке було коневі по вуха. Я ж був налаштований проломити череп кожному, хто намагався до мене наблизитись.

— Досить! — закричав страусине перо. — Припиніть негайно! Ми його не вбиватимемо. Він для нас справжній скарб. Не чіпайте його. Я сам з ним поговорю.

З цими словами він зліз з коня, відклав усю зброю, навіть меча, і з голими руками рушив мені назустріч.

— Не бійся нічого! — сказав він. — Ти хоробрий хлопака, а нам такі потрібні. Ми вбиваємо тільки слабаків. А ті, хто відважно з нами б'ється та захищається, ми приймаємо до себе! Приєднуйся, хлопче! Потисни мені руку — і ти не пожалкуєш!

Який у мене був вибір? У мене нікого не було, я не мав куди йти. Якщо вже тікати, то краще в товаристві.

А ще й жага помсти прокинулася у мені. Я хотів помститись усім тим покидькам, які позбавили мене багатства, дому, дружини, котрі називали мене рогоносцем, глузували з мене та мого сну. Я хотів їм відплатити за «доброту».

— Але хто ти такий? — запитав я у страусиного пера. — Ти ж не сатана? Йому я руку не потисну.

— Не бійся нічого. Я — «творець», ватажок «диявольських лицарів». Якщо потиснеш мені руку, я зроблю тебе капралом. Хтозна, може скоро ти і сам станеш «творцем».

— Дякую, та капралом бути не хочу. Я добре знаю, що хто потискає руку, той закладає своє тіло. Однак той, хто схоче стати офіцером, мусить закласти ще й свою душу. Я цього не робитиму.

— Що ж, шкода! — пробурмотів «творець». — Тож закладай тіло.

Він схопив мою руку і стиснув так міцно, що кров бризнула з-під нігтів. А я плеснув його по плечу зі словами: «Привіт, друже!» — і в нього підкосилися ноги.

Договір укладено. Одного з лицарів вбили під час бою. Його одяг і зброю віддали мені, і коня теж. Вдягнувши чорну маску, я перестав бути частиною цього світу. В мене не було імені, я був ніким, і я став «диявольським лицарем» — ворогом суспільства. Ця маска відгороджувала мене від світу. Що я зробив — не знатиме ніхто. Маска добре тримає таємниці. «Диявольські лицарі» творили жахливі речі у Нідерландах, Вюртемберзі, вздовж ріки Рейн, в Ельзасі та Лотарингії. Чи був я там? Я і сам не знаю. Маска мовчить. Ми були лицарями ночі. Куди ми ходили? Для чого? Які накази виконували? Хто відповість? Точно, не я. Чи грабували вони церкви? Чи викрали «золотий престол»? Чи спалювали міста та вирізували каравани? Чи руйнували монастирі? Чи нападали на княжі замки? Чи розкрадали золото та срібло з копалень? Чи грабували княжі поставки? Чи підробляли гроші? Чи був я посеред них? Чи був я тим «диявольським лицарем», котрий кинув багатого жида у палаючий будинок? Чи, можливо, я був тим, хто врятував з пожежі дитя і відніс його до матері? Чи був я тим лицарем, котрий висадив у повітря монастир кармеліток? Чи я був тим, хто попередив монашок про небезпеку і порадив їм рятуватись? Хто може про це знати? Маска нічого не розповість.

(— Раз ти нічого не знаєш, а маска мовчить, то всю цю абракадабру треба витерти з протоколу! — сказав великий князь і повернувся до солтиса. — Що ж, не з власної волі він приєднався до «диявольських лицарів», а через смертельну небезпеку. Так чи інакше, ми не знатимемо — творив він добро чи зло.

— А й справді, — погодився солтис. — Все настільки ясно та зрозуміло, що людина вже навіть не знає: чи повісити доброго християнина, чи канонізувати покидька.