Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Проте все це дрібниці в порівнянні з тим, як я обійшовся з дружиною головного судді. Вагітна пані не могла позбутися гикавки навіть за допомогою цілого консиліуму лікарів. Звичайно, у мене був гарний засіб від подібної напасті, тільки я і цього разу схибив. Я видав пігулок, котрі допомагають курям нести більше яєць. Через шість тижнів шановна пані народила сімох здорових дітей.

(— Ні, в останній випадок я нізащо не повірю, — вигукнув князь, у якого від безупинного сміху розходився пасок. — Тут ти вже перегнув палицю.

— Ні, ваша милосте, — мовив солтис. — Про такі випадки часто згадують у хроніках. В Угорщині графу Мікбану дружина таким чином народила семеро дітей — хлопчиків.

— Певно, вона теж приймала ті пігулки.)

Вершиною моїх бід став випадок з мером.

В мене було два чудодійних зілля: одне забирало почервоніння з носа, друге — перетворювало срібло на золото. У мера був срібний портсигар і бридкий червоний ніс. Якось він покликав мене до себе sub rosa[89] і запропонував випробувати мої чудодійні зілля, зробивши його срібний портсигар золотим і позбавивши червоного носа. Клята хиба! Зілля були переплутані, внаслідок чого мер отримав золотого носа і позбувся портсигара.

(Останнє настільки сподобалось його милості, що він припинив сміятися, махнув рукою і мовив: «Гаразд. Досить на сьогодні. Шкідливо стільки веселитися, залишимо щось на завтра»)

Спалахнув серйозний конфлікт. Мер, в принципі, не мав нічого проти золотого носа, його пригнічувало зникнення срібного портсигара. Він відверто підозрював мене в крадіжці. Якщо б він хоч трохи розбирався в хімії! Адже одні елементи прямо-таки рвуться знищити інші: argentum vivum[90] роз'їдає золото і aqua fortis[91] накидається на срібло, немов голодна корова на ячмінь. Так звані «окультні властивості».

Жителі Магдебурга, на жаль, нічого не розуміли в проблемах настільки трансцендентальних. Мене передали солтису міста, той передав наглядачу, який мав зятя якогось doctor medicinae et magister chirurgiae[92]. З чистої заздрості і злоби визнали мене шарлатаном і пройдисвітом, що знущається над бідними християнами, і наказали прив'язати до ганебного стовпа та відшмагати.

Тут я про себе сказав: «Що ж, любий друже Бегеріку, твоє тіло цілком влаштовувало мене, поки я харчувався устрицями та гусячим паштетом. Однак зараз мене чекає побачення з батогом, тож давай поміняємося. Можливо, ти теж втомився від мого тіла?»

Прив'язали мене до стовпа, оголили спину, і кат виявив на ній численні сліди батогів. Я, зрозумілим чином, нічого не відав. Виходило, що батоги для Бегеріка були далеко не новизною. Тут кат подумав і взяв батога побільше, прикрашеного кривими цвяхами.

— Е ні, кревний братику, це вже ти сам мусиш терпіти. Обидві мої руки прив'язали так, що я обіймав стовп. Та мені таки вдалося повернути каблучку.

І от я знову опинився в казематі Еренбрайтштайна.

Переді мною стояли його милість пан солтис, пхаючи листа мені під ніс, показуючи на «вогняний глек» і вимагаючи пояснень. Я зрозумів, для якого злодійства кревний брат мій використовував моє тіло. Французи — союзники «диявольських лицарів» — відіслали його заради мерзенної зради.

Зрозумівши, що попався і зрада його розкрита, він подумав про себе: «Досить було залишатись в цьому тілі. Давай, Бельфегоре, поверни мені моє!» З цими словами він крутанув каблучку.

Можу уявити його здивування, коли тільки отямившись у власному тілі, кат всипав йому удари батогом, залишивши сім дір на шкірі. Я до сих пір від щирого серця регочу, коли уявляю собі вираз його обличчя!

Це була правдива історія останнього смертного гріха.

Частина остання

Білий голуб

Вирок, який винесли члени трибуналу обвинуваченому в стількох злочинах, був таким: