Розділ «Шість: Дхиуобхриуо пжулобхать (обвхратьниуо) бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо (знову) в Західній Злабії!) »

Вона обернулася і зробила реверанс.

— Ви не мусите цього робити,— сказав він.

Вона нічого не відповіла. Дивилася в підлогу.

— Справді,— додав він.— Не мусите.

Вона підняла очі і на мить зустрілася з ним поглядом. Тоді повернулася і пішла.

У мішку був рушник, мочалка і великий шматок господарчого мила. Рушник і мочалка були точно такими, як і в готелі «Метрополь». Він зняв одяг, лишивши ліву штанину вовняних штанів і ліву штанину трусів висіти на ланцюгу. Став над зливом і полився водою з відра. На мить він дозволив собі погратися з думкою, що мило — це полімер дубнію високої щільності, що ось він відкриється, і звідти випаде зброя або ключ. Але в руках лишилася тільки піна.

Глава дев’яносто шоста

фефферкорн узявся до роботи.

Це було нелегко. По-перше, він дійсно був поганим поетом. Закинув поезію іще в старших класах. Більш того, структура «Василія Набочки» була напрочуд складною. Кожна пісня складалася з дев’яноста дев’яти рядків, розбитих на дев’ять строф по одинадцять рядків, написаних хореєм, в яких рими відповідали схемі ABACADACABA, з потрійною внутрішньою римою в першому, п’ятому, сьомому, десятому й одинадцятому рядках. Освоїти злабійську мову було дуже складно, бо крім жіночого і чоловічого вона мала іще і нейтральний рід, і гермафродитну форму, а також заплутану систему відмін, що переживала безперервні мутації з часів Жтаніжлаба Жзахста. Враховуючи все це, відносно просте речення — «Воістину він любив його, бо він був його коханим з давніх часів» — також могло бути перекладене: «Воістину вона любила його, бо вона була його коханою з давніх часів», «Воістину вони кохали одне одного, бо він був його дядьком», або «Його кохання не обов’язково було віроломним, бо він не показував його з вівторка». Тепер Пфефферкорн добре розумів, як така плутанина могла привести до ненависті. Тепер він міг пояснити і таку тривалу популярність поеми, бо «Василій Набочка» мав характерну рису, властиву великій літературі, яка гарантувала, що твір буде читати кожне наступне покоління і оцінювати по-новому: вона не мала жодного сенсу.

Заважало йому ще й те, що Жульк постійно приходив поговорити. Раз чи двічі на день, коли Пфефферкорн готувався зробити ще один невдалий підхід до поеми, він чув, як ґрат торкалися кістляві пальці. Прем’єр-міністр хотів знати, чи Пфефферкорну зручно? Чи не потрібно йому більше паперу, ручок, книжок? Чи є щось таке, питав Жульк, що вони з дружиною могли б зробити, аби полегшити працю маестро? Ці питання були лише прелюдією до неминучого розпитування, бо Жульк надмірно захопився творчим процесом Пфефферкорна. Коли маестро подобається писати? Рано-вранці? Пізно ввечері? Після доброї вечері? Після невеличкого перекусу? На голодний шлунок? А напої? Яку роль відіграє свіже повітря? Коли до нього приходять найкращі ідеї: коли він стоїть, сидить або лежить? Чи схоже написання на штовхання валуна? На веслування? На підйом драбиною? На полювання за метеликом?

На все із вище переліченого, відповів Пфефферкорн.

Написати за день він міг небагато. Решту часу йому було дуже нудно. Крім Жулька він бачив тільки дружину прем’єр-міністра, а вона не реагувала на його спроби завести розмову. Переважно він лишався сам. Флуоресцентне світло ніколи не вимикалося. Відсутність сонячного світла його дезорієнтувала. Порушилося відчуття часу, він почувався млявим. Дрімав. Качав прес, присідав, стрибав. Бігав на місці. У шпаринах на стелі шукав карту світу. Найкращі західнозлабійські ручки, що не мали протікати, але кровоточили чорнилами, він використовував, щоб пограти на ґратах, як на ксилофоні. Закреслював дні на календарі венеричних захворювань. Дата швидко наближалася. Він притуляв вуха до стіни, сподіваючись уловити хоч якийсь натяк на зовнішній світ. Температура в камері дозволила йому зробити висновок, що він глибоко під землею. Цікаво, який вигляд у решти тюрми? Він уявив довгі коридори камер з викраденими авторами, і всі працювали над поемою. «Були й інші, такі як ви. Жоден із них не вижив». Немов це найгірший у світі будинок відпочинку письменників.

На сьомий день ув’язнення Пфефферкорн підвів очі від столу і побачив за ґратами Жулька, що розгойдувався на підборах. Руки прем’єр-міністр сховав за спину. Він почав говорити, але передумав і без зайвих слів кинув за ґрати паперову кульку. Вона підстрибнула і зупинилася біля ніг Пфефферкорна.

Пфефферкорн розправив чотири рукописні сторінки, вкриті нерозбірливим почерком, повні закреслених слів і вставок. Він стурбовано глянув на Жулька.

Жульк уклонився.

— Сер, ви перший, хто це читає.

Пфефферкорн прочитав версію останньої пісні «Василія Набочки», написану самим Жульком. У ній цар помирає до того, як устигає отримати протиотруту, а князь Василь зрікається трону, роздає царські землі народу і починає жити як проста людина, обробляючи поля і пасучи кіз, знайшовши порятунок у фізичній праці, і врешті-решт мирно помирає під деревом на луках Західної Злабії. Це був найгірший зразок агітки: нескладний, нетерплячий і невмілий. Події були надумані, образи туманні, персонажі непрописані.

— Чудово,— сказав Пфефферкорн таким тоном, як на своїх семінарах.

Жульк нахмурився.

— Не може бути.