Розділ «Шість: Дхиуобхриуо пжулобхать (обвхратьниуо) бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо (знову) в Західній Злабії!) »

ночі, не в змозі заснути, Пфефферкорн писав листи, які не можна надіслати.

Він написав Біллу. Описав свої перші спогади про їхню дружбу. Пригадав учительку у восьмому класі, міс Флетт, у яку всі були закохані. Пригадав, як сів за руль Біллового «Камаро», і його зупинили за перевищення швидкості. Він рахував кроки поліцейського, дивлячись у бокове дзеркало, а Білл копався в бардачку, намагаючись приховати відкриту бляшанку з пивом. Коли коп виписав штраф і пішов, вони почули капання. В бардачку було повно пива. Важко повірити, скільки всього вони пережили разом. Чи Білл пригадує? Часи тоді були простішими, чи не так? Еге ж? Він питав, чи Білл прочитав хоч одну книжку, яку він йому радив. Зізнався, що і сам не всі з них закінчив. Згадував, як вони вдерлися на човникову станцію коледжу і вкрали візок з приладдям. А наступного дня стояли на березі серед натовпу і дивилися, як команда намагається зняти свої весла з дерев. Змалював нічну роботу в літературному журналі, коли вони вдвох схилялися над редакційним столом і працювали над текстом, ілюстрацією чи оголошенням. Він з любов’ю писав про їхню квартиру. І досі відчував смак дешевої жирної їжі, яку вони тоді готували. Він писав, що Білл — справжній джентльмен. Зізнавався, що заздрив Біллу, але заздрощі походили від захоплення. Написав, що якось у запалі сварки його колишня дружина кинула, що він і вполовину не такий гарний, як Білл. Він так розсердився, що цілий місяць не відповідав на дзвінки друга. Вибачався, що карав Білла за чиїсь інші гріхи. Писав, що досі думає про першу історію Білла. Вона була краща, ніж йому хотілося тоді признати. Він писав, що коли облишити співпрацю із секретними службами, Білл насправді став гарним письменником. Писав, що цінує їхню дружбу, байдуже, що там відбувається поза кулісами, і жалкував, що не завітав до Каліфорнії, доки Білл був живим. Він сподівався, що нічого поганого немає в тому, що він спить із Карлоттою. Писав, що впевнений, Білл його благословив би, бо такою вже людиною був Білл. Писав, що сам хотів би бути більш щедрим. Описував, над чим зараз працює.

Він написав Карлотті. Писав, що покохав її з першої миті. Писав, що боявся її. І саме через цей страх стояв осторонь, коли вона впала в руки іншого чоловіка. Він описував, яку звичку мав: у кінці довгого робочого дня, коли він переставав писати і починав читати написане вголос, він уявляв, що вона сидить перед ним. Він читав їй, подумки, бачив її обличчя, чув її сміх чи охання. Саме так він розумів, чи добре написав: якщо уявній Карлотті подобалося. Він робив це щодня, поки писав, навіть коли був уже одружений. Робив це, доки писав роман. Спочатку, зізнався він, любовний роман у романі був списаний з його кохання до неї, але він хвилювався, що вона дізнається і більше він її не побачить, а так хотілося, щоб вона лишалася в його житті, байдуже, в якій ролі. Тож він змінив книгу. І то була помилка, писав він, бо все, що він знав про романтичне кохання, походило від неї, тож пишучи без неї, він створював фальшивий роман. Він писав, що це рішення вплинуло на все, що було в подальшому. Він і слова правди не написав до цієї миті. А правда полягала в тому, що він радий, що вона вийшла заміж за Білла, бо Білл забезпечив їй таке життя, якого він сам ніколи не зміг би їй дати. І він був радий, що вона знову з’явилася в його житті тієї миті, коли вони могли віддатися одне одному без егоїзму. Писав, як йому подобалося з нею кохатися. З нею це набувало нового значення, бо вони прожили досить довго, аби знати, що це означає і чого не означає. Він писав, що йому байдуже, що вона шпигунка. Вона все одно дуже сексуальна. І не шкодував, що приїхав її визволяти. Шкодував, що нічого в нього не вийшло.

Він написав своїй дочці. Написав про те, як вона побачила цей світ. Що він дуже сильно змінився після цього. Він дуже добре відчував, яким зрілим стало його серце. Як і будь-який стиглий фрукт, воно набрякло і будь-якої миті готове було лопнути. За мить світ перетворився з низки хаотичних учинків на нескінченну серію рішень, від яких залежало життя. Усе мало значення. Варто було їй трохи нахмуритися, і він уже хвилювався. Медсестри давали їй кисень, і він хвилювався. Він садовив її на сидіння машини і хвилювався. Хвилювання кипіло у нього під шкірою та очищало його сутність. Радість була справжньою радістю, страх був справжнім страхом, і гнів був справжнім гнівом, і щастя було справжнім-справжнім. Він пригадав канапу кольору кави, з якої повискакували пружини, а вони ніяк не могли її викинути, і він розказував їй, що колись це була не руїна, а нова річ, і він любив на ній сидіти, тримаючи доньку на руках, сонце сходило, її тепла маленька голівка торкалася його голих грудей, губи прицмокували уві сні. Тоді ці години здавалися нескінченними, а тепер він із ніжністю їх згадував, бо то були останні миті, коли вона належала тільки йому. Він написав про перший раз, коли вколов її шпилькою, застібуючи підгузок. Крові майже не було, і вона навіть не скрикнула, але він краяв себе за те, що міг зробити, коли не буде обережним. Він просив вибачення. Писав, що дарма наполягав на пелюшках. Писав, як вивчав її, коли вона була дитиною, вбирав кожен її жест, кожну рису. Як би йому хотілося написати про це більше. Він пригадав її перший день у школі. Від збудження її знудило. Але він усе одно змусив її піти. Тоді він вагався, чи не робить помилки, але тепер йому здавалося, що він учинив правильно. Писав, що радий, що вона його правильно зрозуміла. Писав, як він радів її тріумфам, як страждав через її розчарування. Пригадував тренування з футболу і уроки танців. Пригадав танці для батьків та дочок. Вибачився, що ніколи не танцював на тих заходах, і все закінчувалося тим, що вони стояли попід стіною спортивної зали. Пригадав перший раз, коли хлопець розбив її серце. Написав, що тоді вперше в житті йому захотілося когось побити. Вибачався, що іноді сердився на неї без причини, просто тому, що вона змушувала його згадувати свої власні недоліки. Пригадав вираз її обличчя за ті кілька місяців, коли він нескладно намагався писати детективний роман. Він бачив, яка вона щаслива, і знав, що щаслива вона тому, що думає, що він щасливий. Така щедрість робить її особливою. Може, вона така ж розумна і красива, як і всі інші в цьому світі,— така розумна і така красива,— але найбільше за все він пишається її порядністю. І немає в тому його заслуги. Вона завжди була такою, навіть коли була зовсім дитиною. Деякі люди народжуються чистими, і вона, незважаючи на все, була саме такою. Він писав, що радий, що вона знайшла того, хто піклуватиметься про неї. Вона заслуговує на найкраще. Завжди заслуговувала. Її весілля — найкраща інвестиція в його житті. Він вибачився, що не часто говорив про це. Ніколи не міг дібрати потрібні слова. Та й зараз сумнівається, що може. Але краще хоч спробувати, ніж мовчати. За всі ці роки, писав він, він не зробив нічого цінного. Саме вона є найкращою роботою його життя. Він уважає себе щасливою людиною. Написав, що любить її, і підписався: «Твій батько».

Глава дев’яносто восьма

оли до крайнього строку лишилося менше сорока восьми годин, Пфефферкорн устав із-за столу і розім’яв шию. За кілька днів до цього у нього з’явилася думка скористатися останньою главою «Тіні Колоса» як зразком для закінчення «Василія Набочки». То була найкраща або найгірша з його ідей, але втрачати було нема чого,— саме тоді він остаточно впав у ступор,— і оскільки Жульку роман подобався, він вирішив спробувати. Робота нон-стоп дала йому сімдесят рядків. Йому вдалося привести втомленого від подорожей князя до ліжка вмираючого батька. В руках Василь тримав магічний коренеплід — протиотруту. Далі пішов внутрішній монолог у стилі Гамлета, бо князь сумнівався, чи давати батькові протиотруту, чи дозволити старому спокійно померти. Врешті-решт князь кидає протиотруту в нічний горщик. Це мало відповідати сюжетній лінії роману, де молодий митець розв’язує проблему з батьком. Щоб не потрапити в небезпеку, він додав кілька улесливих посилок на комунізм. На протязі останніх двох дюжин рядків, як він планував, князь зійде на «гіркий трон». Пфефферкорн обмірковував цю фразу цілий ранок, і вона йому так сподобалася, що він записав її на полях. Злабійською вона звучала не так красиво: «жумйжуй горхій дерун». Утім, він уважав, що все одно згодиться. На нього тиснули, відчуття було таке, що не лишилося жодної перспективи.

Двері відчинилися і зачинилися. Дружина Жулька. Принесла вечерю. Як завжди, кроки її були важкими, на обличчі застигла маска смутку. Як завжди, вона лишила двері камери відчиненими і поставила тацю у вільному кутку стола.

Як завжди, він подякував.

Як завжди, вона зробила реверанс.

— Вам дійсно не потрібно цього робити,— сказав він як зазвичай.

Як зазвичай, вона підвела на нього очі.

— Знаю, що це не моя справа,— сказав він,— але ви не схожі на щасливу жінку.

Дев’ятнадцять днів вона його ігнорувала, тож зупинитися і подивитися на нього їй було дуже важко.

— Просто кажу,— додав він.

Вона не відповіла.

— Вибачте,— відступив він.— Я не мусив цього казати.

Запала тиша. Вона подивилась на сторінки на столі, перевела погляд на нього, питаючи дозволу. Не схоже, щоб він мав вибір. Зробив крок назад.

— Прошу.

Вона взяла сторінки. Повільно ворушила губами, читаючи. Нахмурила брови. Закінчила і поклала сторінки на стіл.

— Жахливо,— сказала вона.