Розділ «Чотири: дхиуобхриуо пжулобхать бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Західній Злабії!) »

Епоксидний клей спрацював як хімічне припікання: при контакті з ним кров скипілася. Тремтячими руками він притиснув до губи дві деталі вусів. Порахував до десяти, утримуючи їх на місці, а потім легенько посмикав, щоб перевірити, чи добре вони тримаються. З правого боку все було гаразд. З лівого було боляче, але лишалося на місці.

— Може, мені двері вибити?

— Ха-ха-ха-ха-ха.

Пфефферкорн побіг до ванної, щоб востаннє глянути в дзеркало, і відсахнувся.

Він приклеїв вуса догори ногами. Замість того, щоб обрамляти дугу верхньої губи, вуса стирчали вгору, немов здивовані брови. Він так здивувався, побачивши це, що власні брови теж підскочили вгору, і у нього немов два набори брів з’явилося: один над очами і один над губою. «Такого я не очікувала!» — говорила верхня частина обличчя. «Я також!» — погоджувалася із нею нижня. Він спробував виправити ситуацію і нахмурився. Вуса трохи розправилася. Якщо вдасться витримати так цілий день, то Фйотор, може, нічого і не помітить.

— Рахую до трьох. Раз...

Хмурячись, Пфефферкорн вискочив із ванної.

— Два...

Хмурячись, відчинив двері. Мовчання. Фйотор так і витріщився на нього. Пфефферкорн уявив себе на його місці: побачив себе з боку, похмурого, з переляканим поглядом. Не дуже переконливим. Усе пропало. Він викрив себе. Тепер він покійник. Якщо пощастить, зможе дістатися зброї. Ножем-зубною щіткою він управлявся так-сяк. Дезодорант-електрошоковий пістолет був акуратнішим, але дещо складнішим у використанні, оскільки потрібно було ще і кришечку зняти. Та й не був він упевненим, що той спрацює для чоловіка такої комплекції, як Фйотор. Зупинився на ножі, яким би «брудним» той не був. Як його навчили, він уявив, наче падає на підлогу, котиться до шафи, хапає валізку, відкриває блискавку, відсуває першу фальшиву панель, відсуває другу фальшиву панель, відсуває третю фальшиву панель, хапає зубну щітку, викидає лезо, встромляє його. Роботи чимало. Продовжуючи хмуритись, він почав відступати назад. Фйотор посміхнувся і рішуче взяв його під руку.

— Запізнимося,— сказав він і потяг Пфефферкорна до ліфта.

Глава сімдесят восьма

муритися кілька годин поспіль виявилося більш виснажливим, ніж Пфефферкорн уявляв. Вони брьохали по багнюці серед козячих загонів по щиколотку в гної, а обличчя у нього палало від зусиль. До того ж він помітив те, на що не звернув уваги раніше: пучка лівого вказівного пальця була цілковито гладенькою, оскільки отримала новий шар шкіри, обідраної з верхньої губи. Теоретично він міг скоїти злочин, не лишивши відбитків пальців, за умови, що робив би все одним пальцем. Десь у підсвідомості промайнула думка, чи не вийшло б з цього гарного роману або кіносценарію. Але він узяв себе в руки і зосередився на утриманні похмурого вигляду.

У кінці візиту він отримав подарунок — три пляшки поживних тваринних відходів.

Вони з Фйотором стояли під деревом на узбіччі і чекали, доки хтось не проїжджатиме повз, щоб підвезти їх додому. Якогось іншого дня Пфефферкорн насолоджувався би запахом сіна і дзеньканням дзвіночків на козиних шиях. Не припиняючи хмуритись, він зауважив, що між виконуючим обов’язки заступника директора ферми з гною та адміністративним аудитором Міністерства напівтвердих тіл, з яким вони зустрічалися напередодні, є якась схожість.

— Двоюрідні брати,— сказав Фйотор.

Пфефферкорн здивовано звів брови — справжні — таке відкрите визнання кумівства!

— Ми всі родичі. Географія — це доля, чи не так? — Фйотор махнув рукою на круті пагорби, що оточували долину Злабії, зганяючи її мешканців докупи.— В цьому світлі наша трагічна історія здається іще трагічнішою. Шкодимо самі собі.

Пфефферкорн, хмурячись, кивнув.

— Як я сказав, не часто випадає нам честь зустріти когось нового.— Фйотор поплескав Пфефферкорна по плечу, та так і лишив там руку, немов поруч із ними була неслухняна дитина. Серце у Пфефферкорна гикнуло. Але не встиг він нічого сказати, як у хмарині пилу з’явилася тройка. Коні зупинилися, вони залізли на віз. Фйотор щось пробурмотів візниці і передав кілька купюр. Візниця кивнув. Замість того, щоб розвернутися і везти їх до центру міста, чоловік ляснув батогом, і тварини поплелися вперед.

Тепер Пфефферкорн хмурився по-справжньому.