Розділ «Чотири: дхиуобхриуо пжулобхать бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Західній Злабії!) »

— Куди ми ідемо?

— Чудовий день, еге ж? — сказав Фйотор.— Тож, будемо ним насолоджуватися.

Вони котилися вздовж поля, засадженого конюшиною. Сонце освітлювало ліниві сумні каркаси радянських тракторів. Зовсім скоро відстань між сільськими будинками збільшилася, асфальт перетворився на засохлу грязюку, а дзижчання комах стало таким гучним, що Фйотору довелося кричати, щоб його почули. Пфефферкорн не слухав. Думка про те, що ворогів було більше, і вони були сильніші, а у нього замість зброї лишилися тільки кулаки і ноги, ввела його в такий ступор, що він і хмуритися забув. Відчув, як вуса наїжачились угору, і квапливо повернув їх у вихідне положення.

Вони доїхали до розвилки. Іржавий знак повідомив, що за три кілометри на них чекає знищений ядерний реактор. Візниця обрав іншу дорогу, без знаку. Пфефферкорн захвилювався.

— Уже недалеко,— заспокоїв Фйотор.

Попереду лінія дерев позначала південний край лісу Лихабво, куди не їздили ані туристи, ані місцеві, бо там починалася зона відчуження. Фйотор наказав візниці зупинитися. Передав йому ще кілька банкнот і попросив зачекати.

— Ходімо,— сказав Фйотор, обхопив Пфефферкорна за талію і підштовхнув до лісу.

Глава сімдесят дев’ята

сюди навколо них були наслідки дії високої дози радіації. Дуби і клени мали асиметричне листя завбільшки з гітару. Психоделічні папороті розгойдувалися на вітру. На валунах, покритих лишайником, стрибали дев’ятипалі вивірки з плямистим хутром. За запахом, що у Пфефферкорна асоціювався зі звичайним лісом (солодким від рослин, що перегнивали, пікантним від розігрітого сонцем каміння), ховалася ненатуральна, хімічна нотка. Можна отримати рак, просто перебуваючи тут. Але зараз тривожити мало зовсім інше. Вони з Фйотором лишилися тут самі.

— Красиво, еге ж?

Пфефферкорн хмурився і мовчав. Він намагався зрозуміти, чому Фйотор лишив тройку чекати. Якщо в ліс увійшло двоє, а повернеться один,— вимагатимуть пояснень, якщо, звісно, це не було сплановано. Отже, візницю теж задіяно. Але чому ж тоді відмовлятися від двох зайвих рук? Відповідь, мабуть, у тому, що Фйотор не вважає Пфефферкорна небезпечним. Це варто вважати перевагою, хоча і зовсім незначною і нетривалою. Чим скоріше він почне діяти, тим краще. Він зосередив похмурий погляд на наполовину вкритому ґрунтом камені з гострими краями. Уявив, як він падає на землю, котиться до нього, хапає і б’є,— і все це так швидко, що Фйотор не встигає відреагувати. Забагато слабких місць, подумав він. Невідомо, наскільки велика підземна частина каменя. Може, його не так уже й легко дістати. Він пішов далі. Вони йшли вздовж русла струмка. Фйотор, не знімаючи руки з талії Пфефферкорна, розказував про труднощі, які пережив у дитинстві, про велику родину і маленьку хатину. Чи відомо Пфефферкорну, що в злабійській мові немає слова, що позначає усамітнення? Пфефферкорн хмурився і мовчав. Під ногами пружинило опале мутантне листя. Купкою лежали соснові голки завдовжки з багор. Він помітив зламану гілку. З неї вийшов би непоганий кийок. Він чекав, доки тіло захоче зробити те, чого його навчили. Але тіло було гумовим, тяглося за Фйотором, і гілка лишилася позаду. Пам’ять м’язів, подумки кричав Пфефферкорн. Сонячне сплетіння! Больові точки! Жахливо, але він покірно, немов лялька, ішов назустріч своїй смерті.

Струмок перетворився на темний ставок. Нарешті Фйотор його відпустив, підійшов до краю води і зупинився там, спиною до Пфефферкорна, щось видивляючись. Зараз або ніколи, подумав Пфефферкорн. Він тихо присів і підняв з багнюки камінь. Той чавкнув, але Фйотор не почув. Розказував, як приходив на це місце хлопчиком і повіряв свої нещастя рибам та деревам. Він не приходив сюди вже багато років, але тепер був щасливий, що був тут разом зі своїм другом, Пфефферкорном. Сокдолейгер казав, що правильне місце для смертельної травми — скроні, бо саме там багато кровоносних судин і нервів. Лишалося найголовніше. Ударити погано — це гірше, ніж зовсім не вдарити. Пфефферкорн покатав камінь у руці. Таке враження, що вся рідина з рота перетекла в долоні. Він пригадав про єдиний випадок у своєму житті, коли завдав лиха живій істоті. В старій квартирі завелися миші. Як правило, вони були досить розумними, щоб уникати пастки з клеєм, які він розставляв, але одного вечора він читав і почув божевільний писк. Пішов на кухню і побачив, що миша прилипла задніми лапками. Вона намагалася відірватися, хапаючись за лінолеум передніми лапами. Він не збирався ловити мишей, тож і гадки не мав, що з ними робити. Чув, що дехто їх топив у відрі з водою. Це здавалося йому садизмом. Він подумав, підняв пастку за вільний кінець і поклав у пластиковий пакет. Зав’язав пакет і виніс на вулицю. Пакет сіпався і пищав. Пфефферкорн розв’язав його і зазирнув усередину. Миша скаженіла, немов відчувала, що має статися. Пфефферкорн подумав, чи не звільнити її, але було страшно торкатися лапок. Тож він стояв і дивився на мишу, а та пищала і дряпала пластик. У таку мить йому хотілося бути електриком чи водієм автобуса. Справжні чоловіки не стоять і не витріщаються в пакет. Вони знають, що робити. Втім, чи професія впливає на людину? Може, навпаки? Він зав’язав пакет, підняв його високо в повітря й ударив об бордюр. Щось хруснуло, але миша і досі сіпалася. Він ударив ще раз. Сіпання припинилося. Він знову ударив пакетом і кинув його в сміттєвий бак. Піднявся в квартиру, щоб прийняти душ. Тоді, як і зараз, він тремтів усім тілом. Потрібно розбити проблему на кроки. Він уявив. Проблема з візуалізацією полягала в тому, що за наявності багатої уяви завдання ставало більш конкретним, але водночас неймовірно реальним і жахливим. Він відчув вібрацію в долонях, коли камінь торкнеться черепа Фйотора. Побачив кров і почув звук, немов розламали жменю картопляних чіпсів. Він ковтнув і міцніше стиснув камінь. Павуків він, здається, теж чимало знищив за своє життя, але їх можна не рахувати. Він зробив крок уперед. Фйотор глянув через плече, побачив, що відбувається і посміхнувся з розумінням.

— Ага,— сказав він, з блискавичною швидкістю викинув руку і забрав камінь.

Пфефферкорн відсахнувся і кинувся на землю, покотився, закинувши руки за голову, щоб захиститися. Сховався за колодою, рішучий і готовий до дій. Але Фйотор на нього не кинувся і за пістолетом не поліз. Дивився на нього із щирим збентеженням. Пфефферкорн вирішив теж дивитися йому прямо в очі. Так вони і дивилися мовчки один на одного. Фйотор знизав плечима, розмахнувся і кинув камінь у ставок. Той тричі підстрибнув і затонув біля кущів на протилежному березі. Він підняв іще один камінь і протягнув його Пфефферкорну:

— Ваша черга.

Пфефферкорн не ворухнувся.

Фйотор знову знизав плечима і кинув другий камінь.

— Ага,— сказав він.— Дуже погано. Коли я був малим... плюх, плюх, плюх... сім разів, а то і більше,— і він махнув рукою, показуючи уявну траєкторію. Потім повернувся до Пфефферкорна: — Як ваша губа?

Пфефферкорну здавалося, що потилицю утикали голками.

— Ходити з таким обличчям, мабуть, дуже виснажливо. Звісно, не варто продовжувати виставу заради мене,— ледь помітно посміхнувся Фйотор.— Мені видно клей, він виступає в кількох місцях.