Розділ «Чотири: дхиуобхриуо пжулобхать бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо в Західній Злабії!) »

— Домівка нашого дорогого покійного лідера,— пояснив Фйотор.

Пфефферкорн спробував надати обличчю шанобливого виразу.

— Ходімо,— сказав Фйотор і почав проштовхуватися в перші ряди.

Усередині хатинки було градусів на двадцять більше, ніж на вулиці. Меблі відгородили мотузками, поставили мольберти з портретами Драгомира Жулька. На світлинах він виступав, хмурився, віддавав честь. Допотопними фотоапаратами з подвійними лінзами радянської ери люди фотографували стіл, на якому лежали чорнильна ручка Жулька, щоденник, стояв щербатий олов’яний кухлик зі спитим чаєм, що лишився на дні. Під лампою в скляній шафі лежав зачитаний примірник «Василія Набочки». По периметру кімнати стояли солдати, стримуючи відвідувачів автоматами Калашникова, покваплюючи їх проходити повз головний експонат кімнати: оббиту дерюгою труну, в якій лежало забальзамоване тіло Жулька. Пфефферкорн витирав з лоба піт і не відводив від труни очей. У вухах дзвеніло, паморочилася голова. Ось чоловік, якого він убив.

Солдат підштовхнув його прикладом і наказав рухатися.

На вулиці Фйотор заявив:

— Годі смерті на сьогодні.

Вони не пішли на зустріч, а завернули в стрип-клуб.

І так повторювалося кілька днів поспіль. Після неспокійної ночі потіння на простирадлах, слухання бряжчання за стіною і спроб заткнути вуха туалетним папером Пфефферкорна голосно будили на світанку. Жінка в пілотці оголошувала, що погода буде надзвичайно приємною, а ціна на коренеплоди — надзвичайно низькою, що Міністерство науки гігантськими кроками просувається вперед, що агресори зі Східної Злабії переможені і тремтять від страху. Пфефферкорн так і не зрозумів, кого має надурити ця брехня. Втім, він уже почав отримувати задоволення від усього цього карнавалу. Читав «Василів Набочку». Співав гімн, поки голив шкіру навколо вусів. Він майже забув, що вони фальшиві.

Переконавшись, що він друг Фйотора, Єлена почала ставитися до нього прихильніше. Вона ніколи не давала більше, ніж призначено, але робила це, сяючи беззубою усмішкою хокеїста.

Майже цілий день він проводив із Фйотором. Пфефферкорн прекрасно розумів, що за ним спостерігають, але не знав, як цьому зарадити, тож намагався обернути все на свою користь.

— Ви знаєте всіх цих людей і не можете зробити так, щоб мене переселили в інший номер?

— Є такі речі, проти яких я безсилий, друже.

Ввечері вони вечеряли разом у ресторані, говорили про літературу і випивали кілька пляшок «трійнички». Тоді Фйотор ішов додому до своєї дружини, а Пфефферкорн зупинявся біля стойки адміністратора, щоб запитати, чи не лишали йому повідомлень. Адміністратор відповідав, що повідомлень немає. Пфефферкорн питав про новий вентилятор. Адміністратор обіцяв, що той негайно принесуть.

Пфефферкорн піднімався на свій поверх у допотопному ліфті, проходив по повному перешіптувань коридору, повз номери, в яких бубоніли, в яких мешкали привиди, повз номери, в які заходило більше людей, ніж виходило.

Він витягувався в ліжку, слухав, як розважаються молодята, і розмірковував про схожість шпигунства і письменства. І те, й інше кликало до уявного світу. І те, й інше сторонні вважали екзотикою, але насправді це було досить нудно. І те, й інше перевіряло людину на здатність переносити самотність, хоча в цьому відношенні, як вирішив Пфефферкорн, шпигунство було складнішим, бо вимагало, аби шпигун щомиті відмовлявся від притаманного людині інстинкту довіряти. Одною з утіх життя було те, що майже в будь-кого можна запитати будь-що і в переважній кількості випадків отримати чесну відповідь. Не завжди, звісно, але досить часто. Якби не це, розмови стали б виснажливою, обтяжливою працею, тим більше такі підбадьорюючі, як у них з Фйотором. У Пфефферкорна виникало таке відчуття, ніби його кілька годин поспіль змушують стояти на одній нозі. Він співчував усім безлицим чоловікам і жінкам, що виконували свої обов’язки в готелях по всьому світу. Їхня самотність була і його самотністю, його — їхньою.

І він думав про Білла. Пфефферкорн переосмислив їхню дружбу, і йому здавалося, що він вижив під час пожежі та повернувся на попелище. Може, і знайшлося б кілька хвилинок справжнього щастя, але вони були поховані під таким шаром фальші, що мудріше було б їх не чіпати. Втім, Пол, мабуть, мав рацію, коли казав, що не потрібно вибирати. Тепер, коли Пфефферкорн став справжнім шпигуном, він зрозумів. Пригадав примірник свого романа, що належав Біллу, позначки на полях. Що це, як не любов? Він боявся признавати, бо якщо Білл його любив, біль, який він відчував усі ці роки, обманюючи Пфефферкорна, важко було уявити. Білл був справжнім героєм.

Бряжчання стало гучнішим.

Пфефферкорн увімкнув телевізор і збільшив звук до максимуму.

Каналів було три. На першому каналі показували прапор. На другому цілодобово транслювали партійні збори і промови. Чемпіоном розваг був третій канал. Пфефферкорн дивився мильну оперу з життя пастухів кіз. Дивився новини, про які повідомляла жінка в пілотці. Як і решта мешканців Західної Злабїї, він чекав на ігрове шоу, що починалося о дев’ятій. Національне змагання включало в себе складання віршів, і вчителя номінували найкращих учнів, які повставали перед відомими суддями, а ті нещадно роздирали вірш на шматочки, змушуючи учнів плакати і страждати від нестерпного сорому, що покрив їхню родину і цілий район. Коли над тобою знущалися таким чином, це вважалося за велику честь, і «Вірш, такий поганий!» посідав друге місце по популярності на телебаченні Західної Злабїї, поступаючись лише шоу, яке транслювали після нього,— коли в студії наживо знущалися над учителями.