Розділ «Два: Комерція »

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Ти завжди можеш відмовитися. Можеш піти прямо зараз. Але мені не хотілося, що б ти так учинив. Навіть не через той головний біль, що ти мені завдаєш. Не через це. Мені не хочеться бачити, як ти страждаєш. Ти ж мене розумієш, правда? Я викрив тебе. Довелося. Це було по-чесному. Як зрадіє преса, коли дізнається, еге? Тільки уяви. Тебе зітруть на порох, як і твого агента, видавця та родину. Зітруть усіх у радіусі п’ятдесяти миль від тебе.

— Якщо ви викрили мене,— сказав Пфефферкорн,— я викрию вас.

Сейворі посміхнувся.

— Спробуй. Не думаю, що тобі хтось повірить.

Запала довга тиша.

— Карлотта знає? — поцікавився Пфефферкорн.

— І гадки не має.

— Не хочу, щоб вона дізналася.

— І не дізнається, якщо ти їй не скажеш.

Знову мовчання.

— Що насправді сталося з Біллом? — запитав Пфефферкорн.

— Рука божа,— зітхнув Сейворі.— Нещасний випадок з яхтою.

Мовчання.

— Сигнальна фраза — «Гаррі, у нас обмаль часу». Зрозумів? Тож зроби мені послугу. Не чіпай цю фразу. І взагалі нічого не чіпай. Роман і так непоганий. Притримай своє бажання помітити територію, і все буде добре.— Сейворі простягнув руку.— Домовилися?

Глава сорок п’ята

 ені дуже сподобалося,— сказав агент.

— Дякую.

— Я не брехатиму: ти попив-таки моєї крові. Усі ті розмови... Але важливо розуміти, що ми маємо, а маємо ми діамант. Справжній першокласний двадцятичотирикаратний діамант.

— Дякую.