Розділ «Два: Комерція »

— Доброго ранку,— привіталася жінка з ескорту.— Кави?

Пфефферкорн вдячно прийняв запропоновану каву і заліз в автівку, що вже на нього чекала.

Через годину він сидів у залі очікування першого класу, і перед ним лежав некролог. Він не зводив очей з неясного образу чоловіка, якого убив. Драгомир Ільюх Жульк був худорлявим і лисим, з маленькими чорними очима за респектабельними окулярами в сталевій оправі. Інженер за фахом, він навчався в Москві, повернувся на батьківщину, щоб допомогти побудувати АЕС у Західній Злабії, і багато років цей реактор був найменшим працюючим у світі, доки через нещасний випадок його не довелося закрити. Він піднявся партійними сходами, став першим міністром атомних досліджень, згодом міністром науки, заступником прем’єр-міністра і нарешті прем’єр-міністром, на посаді якого і перебував одинадцять років. Усі вважали його ідеологом, що так і не розкаявся, людиною, якій падіння берлінської стіни довело лише той факт, що росіяни не годяться для того, аби продовжувати справу марксизму-ленінізму, і найгіршим його недоліком була слабкість до злабійської поезії. Він вів чернече життя, остерігався сил безпеки, до яких був прихильний його колега зі Східної Злабії, і, як виявилося, недарма. Його перша дружина, шкільна вчителька, померла. П’ять років тому він одружився знову, цього разу на своїй економці. Дітей після себе він не лишив.

Оголосили посадку на рейс до Лос-Анджелеса. Пфефферкорн викинув газету і пішов до свого виходу.

Глава п’ятдесят друга

а зустріч у Лос-Анджелесі зібралося зовсім небагато народу. Для Пфефферкорна це було благословенням, бо йому дуже хотілося скоріше все закінчити. Після зустрічі медіа-ескорт відвіз його до ресторану, який обрала Карлотта. Він одразу ж пішов у бар і замовив випивку. На екрані телевізора змінювалися кадри зі Злабії. Марширували війська. Котилися мініатюрні танки. Коментатор в кутку екрана пояснював, що між Східною і Західною Злабією огорожі не було, лише бетонний бордюр заввишки у вісім дюймів по центру бульвару Г’єзнуій.

— Не забувайте,— енергійно казав коментатор,— цей конфлікт точиться в тому чи іншому вигляді впродовж чотирьохсот років. Етнічно це один народ.

Підпис підказував, що це Г. Стенлі Гурвіц, доктор філософії, автор «Короткої історії злабійського конфлікту». Схоже, різанина його п’янила, немов він усе своє життя чекав на такий зоряний час. Ведучий намагався його зупинити, але він говорив і говорив, цитуючи довгі уривки з маловідомої злабійської поеми, яка, очевидно, й пояснювала всю цю війну. Пфефферкорн попросив бармена переключити канали. Той знайшов бейсбол. Після чергової подачі Пфефферкорн поглянув на годинник. Навіть для Карлотти тридцять хвилин запізнення — це забагато. Він підхопив зі стільця свій піджак і вийшов на вулицю. Її домашній телефон не відповідав. Мобільний одразу ж переключався на голосову пошту. Він повернувся до бару і замовив третю порцію. Витримав, скільки зміг, і знову набрав номер Карлотти. Відповіді так і не було. Він прочекав її вже цілу годину. Розрахувався, вибачився перед метрдотелем і попросив його викликати таксі.

Глава п’ятдесят третя

фефферкорн стояв біля огорожі маєтку де Валле. Ворота були відчинені. Скільки він не навідувався сюди, а такого ще не бачив. Він трохи подався вперед, упершись долонями в боки, і почав підніматися. Доріжка круто йшла вгору. Він спітнів і почав задихатися. Навіщо він сказав водієві таксі, що далі піде пішки? Може, таким чином підсвідомо намагався відстрочити небажану мить? Може, він уже знав, що на нього чекає? Він піднімався вище, і шум бульвару скоро лишився десь дуже далеко. Дерева, живопліт, ворота й товсті глиняні стіни створювали осередок тиші і спокою. З іншого боку, ніхто з вулиці не міг почути вашого крику.

Другі ворота також були відчинені.

Останню сотню метрів він пробіг, піднявся на вершину пагорба і кинувся до відчинених дверей. Забіг у будинок, гукаючи Карлотту. З далекої кімнати почулося божевільне скавчання собаки. Пфефферкорн побіг туди, мало не впавши на полірованій підлозі. Звернув не в той коридор. Повернувся. Перестав гукати Карлотту і позвав песика, сподіваючись, що той виведе його куди потрібно. Скавчання стало більш нетерплячим, але не наблизилося. Пфефферкорн пробігав кімнату за кімнатою і нарешті зупинився перед бальною залою. Несамовите дряпання, скрегіт пазурів по дереву. Він відчинив подвійні двері. Повз нього пронісся песик. Пфефферкорн завмер на порозі, не в змозі відвести очей від танцювального майданчику: в центрі глянсуватого озера крові лежала людська фігура.