Розділ «Один: Мистецтво»

Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Якою ж гнучкою вона була! І Пфефферкорн з раптовим болем пригадав, як сильно її любив. Рубці юності, ті лінії, де збігалися і зливалися в одне ціле болючі події, лагідно розправив час, і тепер він дивився на неї і бачив довершене втілення жіночності. Бачив те, що шукав у своїх перших коханках, у своїй колишній дружині. Усі вони не затрималися надовго. Та і як би їм це вдалося? Він порівнював усіх із нею. Якусь мить дивився на неї, а потім підвівся і підійшов.

Вікно виходило на кам’яну терасу, яка, у свою чергу, дивилась на садок до пари будинку: водночас заплутаний і приголомшливий. Звідси можна було побачити інші частини дому, масивні глиняні стіни і помаранчеві дахи.

— Усе це...— почала вона.

— Прекрасний будинок,— сказав він.

— Гротескний.

— Як дитина.

Вона посміхнулася.

— Вибач, що я не зміг виступити з промовою,— сказав він.

— Усе гаразд.

— Почуваюся незручно.

— Припини. Я просто рада, що ти тут. Стільки часу минуло, Артуре. У мене таке відчуття, що потрібно заново з тобою познайомитися. Розкажи мені про своє життя.

— Воно таке ж саме. Нічого не змінилося.

— Як дочка?

— Заручена.

— Артуре, це чудово! Хто ж той хлопець, якому так пощастило?

— Його звуть Пол,— відповів Пфефферкорн.— Бухгалтер.

— І? Який він?

— А ти як гадаєш? Звичайнісінький бухгалтер.

— Це чудово.

— Весілля зовсім скоро.