Розділ «Один: Мистецтво»

дна з найганебніших таємниць Пфефферкорна полягає в тому, що якось він сам намагався написати популярний роман. Йому набридло, що грошей завжди не вистачає, тож він узяв кілька днів відпустки, щоб накидати сюжет,— то мало бути вбивство в маленькому коледжі на східному узбережжі,— а потім сісти і швидко наклацати з десяток глав. Дочка, їй тоді було тринадцять, помітила, як на столі зростає стос паперу, і світилася від гордощів. І справді, це єдиний раз після виходу його роману, коли він перейшов рубіж у п’ять сторінок, і хоча відчував огиду до кожного слова, яке надрукував, мав визнати, що відчуває певне задоволення від того, що книга стає тримірною.

Проблема закінчувалася. Узявшись розважати, він створив шість окремих, дуже заплутаних сюжетних ліній, недовго розмірковуючи, як вони переплітатимуться. І дуже скоро відчув себе загнаним у кут, немов чоловік із шістьма собаками, що розбіглися в різні боки. Розгублений, він повернувся до початку, відкинувши всі сюжетні лінії, крім однієї, і в нього лишилося сорок сторінок. Усі спроби збільшити кількість цих сторінок виявилися незграбними і марними. Він спробував увести романтичний інтерес, але зрозумів — і це його дуже злякало та змусило розум бурхливо протестувати,— що його головний герой — латентний гомосексуаліст. Щоб додати інтриги, він убив іще одного адміністратора. Убив студента. Убив бідолашного швейцара. Він навалив цілу купу трупів і отримав менше двадцяти п’яти тисяч слів. Щоб убити когось у книзі, зрозумів він, вистачить кількох сторінок, не так уже багато їх можна заповнити кривавими описами.

Відкриття так його роздратувало, що він підірвав цілий кампус.

Остаточно заплутавшись, він жбурнув рукопис у смітник. Дочка повернулася зі школи і, побачивши пустий стіл з непритрушеним пилом прямокутником там, де колись лежали надії на краще майбутнє, кинулася до своєї кімнати і замкнулася, оглухнувши до його благань.

Сидячи за комп’ютером, за плагіатом Біллового рукопису, Пфефферкорн часто згадував ті дні. Шкодував, що так легко здався. Міг би зробити так, щоб дочка ним пишалася. Але тепер терзатися не було сенсу. Вона виходить заміж, а на нього чекає робота.

Викрадення «Гри тіней» почалося, коли Пфефферкорн запхав рукопис у торбу, але тривало ще одинадцять тижнів, доки він не закінчив передруковувати текст. Він би набагато скоріше з цим упорався, якби не довелося змінювати найневдаліші фрази. Наприклад, однією з характерних рис головного персонажу агента Річарда «Діка» Стаппа була здатність виконувати складні фізичні вправи «одним плавним рухом». Цей вираз Пфефферкорнові аж ніяк не подобався. Краще було сказати «плавно», або навіть іще краще — взагалі не вживати прислівника, просто назвати дію і дозволити читачеві самому її уявити. Редагуючи рукопис, Пфефферкорн нарахував двадцять чотири випадки, коли випад було здійснено «одним плавним рухом», і всі їх він викинув з остаточного варіанта, лишивши тільки три. Два з них лишилися тому, що він почувався винним перед Біллом, не хотів зовсім убивати його, очевидно, улюблену фразу. Третє «одним плавним рухом» відбувалося, коли Стапп водночас відповідав на дзвінок мобільного і валив нападника на підлогу, видовищний акт, що почався, коли Стапп рукою потягнувся до паска й вихопив телефон, а потім описав дугу, піднісши телефон до обличчя, і в результаті ліктем ударив супротивника в сонячне сплетіння, лишивши його, супротивника, «на колінах хапати ротом повітря» (ця фраза також багато разів повторювалася, як і «переломив шию», «пірнув під прикриття» і «вдерся в кімнату»), після цього він — Стапп — спокійно сказав: «Я тобі пізніше зателефоную». У цьому випадку Пфефферкорн вирішив, що фраза дійсно щось означає: повідомляє, що два окремі рухи здійснювалися з такою точністю і легкістю, що здавалися гармонійними. Він сумнівався, що хтось, крім дуже уважних читачів, інтуїтивно відчує таку глибоку думку за цими словами, але такі ігри розважали його під час процесу вичитування. А ще вони допомагали переконати себе в тому, що його зусилля мали художню цінність.

Він викинув усі «крикнув», «вигукнув», «заявив» і «визнав», лишивши замість них просте слово «сказав». Витер недоречні сльози і вичистив найогидніші діалоги. Імена, дати і місця довелося змінити. Лишилося питання незакінченого тексту. І саме цьому найстрашнішому завданню Пфефферкорн присвятив свою увагу на цілий місяць.

Невисловленим правилом романів Вільяма де Валле було те, що справедливість має взяти гору. Певною мірою. Коханці-садисти, дурні громили завжди зарано відправлялися на той світ, а от злі генії часто втікали, щоб задумати іще один підступний план. Така незавершеність була важливою з кількох причин. По-перше, вона натякала, що можна чекати подальших пригод. Імовірність того, що зло нанесе удар у відповідь, була по-своєму привабливою. За нашого часу і в такому віці думка про те, що добро завжди перемагатиме зло, було якоюсь неправдоподібною. Сучасний читач вимагав моральної і фактичної невизначеності. Але зовсім трошки. Тож, виліплюючи кінець, Пфефферкорн щосили намагався досягти цієї непевної рівноваги.

Він убив Діка Стаппа.

Принаймні, так здавалося. З тексту цього зрозуміти не можна було: оступився на кручі. І Стапп не був Стаппом, бо Пфефферкорн перехрестив його на Гаррі Шагріна.

Те, що лишилося після того, як Пфефферкорн закінчив переробку нашвидкуруч, було дивним гібридом його і Біллового стилів. Хтось би ще погрався із фіналом, але Пфефферкорн уважав, що і так уже багато зробив, аби рукопис купили в такому вигляді, як він є. Роздрукував. Надрукував нову титульну сторінку. З новою назвою — «Криваві очі». Відправив книжку своєму агентові та став чекати на відповідь.