Розділ VIII ТРИ ШАРИ СМЕРТІ

— Що ти знайшов цікавого в цій закіптюженій кімнаті?

— Вона опоряджена мінералами з глибин Торманса, — відповів Тор, виходячи на вулицю. — Дуже схожа на кімнату в Уральському гірничному музеї. Внутрішній склад планети, як можна передбачати, дуже подібний до Землі. Свідчить про це майже однозначна гравітація і характер геологічних процесів.

За містом простяглася гола рівнина, яка полого піднімалась до гір. Ген-ген у жагучому мареві розпливались чорні плями. Зображення на стереотелескопі показувало, що це живі дерева.

Троє землян йшли і йшли по старій звивистій дорозі з накатаного щебеню, схожій на русло річки: за століття колеса важких возів настил шляху втисли в пухкий ґрунт. Раптом Ген Атал зупинився так рвучко, що СДФ, який дріботів поряд, зарився в дорогу своїми короткими лапками, піднявши хмаринку пилу.

— Дивіться, ми йдемо через кладовище! — вигукнув інженер броньового захисту, показуючи на безконечне поле ледь помітних пагорбків. Подекуди, порушуючи одноманітність, височіли залишки огорожі, цементні брили замість надгробків.

— Ви дивуєтесь, Ген? — сказав Тор Лік. — А втім, ви ж щойно із садів Цоам. Довкруги кожного великого міста на десятки кілометрів розстеляються подібні кладовища, — що виникли в епоху перенаселення, коли за браком палива мусили відмовитись од спалювання трупів і повернутись до старого звичаю поховання. Гігантські кладовища Торманса — один із промовистих доказіа фосфорної катастрофи, що сталась на планеті. Якщо Торманс за елементарним складом такий схожий на Землю, то, як і на Землі, ресурси фосфору на ньому були вельми обмежені. Тормансіа-ни не лише розчинили фосфор у викинутих в океан купах сміття, звідки його не в змозі добути їхня примітивна енергетика — вони зв’язали його в трильйонах своїх кісток і закопали на цик висохлих кладовищах, вилучивши з кругообігу планети, не враховуючи, що взагалі всі процеси проти течії ентропії неможливі без фосфору.

— Так, дивно, але чому вони не відмовились від древнього методу увічнення праху?

— Мабуть, їм стало не під силу повернути події, — сказав Ген. — Анігіляція якості кількістю, — сказала Тівіса. — В зелених джунглях тигр здавався дивовижним звіром, до містики страхітливим. Але уявіть десять тисяч тигрів, вигнаних ось на таку рівнину! Хоч яка небезпечна ця маса, але вона всього-на-всього приречене стадо, тигра в ній немає.

Ген Атал чомусь зітхнув і більше не вимовив жодного слова.

Рідка поросль простиралась в усі боки і на передгірному пасмі пагорбів виходила аж за горизонт. Земляни підійшли до ближніх деревець. Темно-бурі короткі стовбури піднімали в свинцеве небо віття з грубим листям шоколадного кольору. Дивовижна симетрія приземкуватих, поставлених вершиною донизу конусів нагадувала про постійне безвітря на околицях Дзеркального моря. Подорожні знемагали від спеки, хоча повітряне продування скафандрів працювало на всю потужність. Повітря проносилось під металевою “шкірою” і виривалось через клапани в п’ятах, з кожним наступним кроком здіймаючи короткі струмені порохняви.

Безсутінковий вечір Торманса застав землян серед тих же дерев, але товщих і з такими густими кронами, що в листяній масі важко було розгледіти окреме віття. Довгі тіні лягли на сухий ґрунт. Ніщо живе не з’являлося в заціпенілім гаї. Коли ж земляни влаштувалися на відпочинок біля дерева, яке росло поблизу дороги, на світло ліхтаря злетілись якісь напівпрозорі комахи. Земляни про всяк випадок увімкнули повітряне обдування з комірів скафандрів. Тівіса повільно втягнула повітря розширеними ніздрями і сказала:

— Велике діло — навіювання. Патрони продуву заряджені повітрям Землі, і, хоча я знаю, що це лише атомарна суміш, геть позбавлена запаху й смаку, мені вчувається в тутешній задусі запашний вітер північних озер… Там я працювала до експедиції.

— Тут будь-який вентилятор видасться північним вітром, порівняно із цією задухою і пилом, — буркнув Тор Лік, витягуючи охолоджувальну подушку і прилаштовуючись до боку СДФ.

Напівдобова ніч Торманса тяглась надто довго, і земляни не могли дозволити собі чекати світанку! Першим прокинувся Ген Атал, якого діймали страхітливі сни. йому ввижалися гігантські тіні, що метушилися поодаль, невиразні постаті, які скрадалися вздовж похилого частоколу каміння, червоні клуби диму в зяючих чорних прірвах. Якийсь час Ген лежав, аналізуючи свої видіння, поки не зрозумів, що інстинкти підсвідомості попереджають про загрозу, віддалену, але неминучу. Ген Атал підвівся, і тієї ж хвилини прокинулась Тівіса.

— Мені снилося щось погане, тривожне. Тут, на Тормансі, мені часто буває тяжко вночі, особливо на світанку.

— Друга ночі — година Бика, — зауважив Ген Атал. — Так називали в давнину найприкрішу для людини пору перед світанком, коли панують демони зла й смерті. Монголи Центральної Азії визначали так: Година Бика закінчується, коли коні влягаються вдосвіта на землю.

— Долор ігніс анте люцем — нестерпна туга перед світанком. Стародавні римляни теж знали дивну силу цих годин ночі, — сказала Тівіса і зайнялася гімнастикою.

— Це й не дивно, — подав голос астрофізик. — Цілком закономірно, що таке відчуття склалося ще за давніх часів із фізіології організму, на якому відбивався незвичайний стан атмосфери на світанку.

— Для Афі завжди все пов’язано з космосом! — Тівіса засміялася.

Червоно-золотий СДФ Гена висунувся вперед. Високо піднята на гнучкому стержні лампа освітила шлях. Немов уві сні Ген Атала, дико заметалися чорні тіні у вимоїнах і западинах. СДФ похитувався на нерівностях дороги, і навколишня пітьма те відступала, то набігала впритул. Між напливами темряви вгорі на мить з’являлись поодинокі вогники зірок. Праворуч, ледь окреслюючи правильний купол дальньої гори, немічно світив супутник Торманса. Земляни незчулись, як досягли перевалу. І знов оголена пустеля… Почався спуск, такий же пологий, як і підйом. Попереду крізь дедалі рідшу пітьму виднілося щось темне, що закривало собою весь ледь видимий небокрай. Слабкий і рівномірний шум почувся попереду і внизу. Земляни звикли до безводдя величезних просторів планети Ян-Ях і не зразу збагнули, що це дзюркоче вода. Короткий світанок погасив ліхтар СДФ, похмуре пурпурове світило спалахнуло позаду праворуч. Воно піднімалося, ясніючи, і між горами відкрилась уголовина. Десь попід схилом шуміла річка, а за нею на низьких пагорбах видні-лася гущавина гігантських дерев. Навіть у землян, звиклих до сгоп’ятдесятиметрових евкаліптів і секвой на Землі, перехопило подих. Колонада порівняно тонких стовбурів, заввишки не менше двохсот п’ятдесяти чи трьохсот метрів, угорі прикривалася суцільною шапкою гілок і листя. Мандрівники спустилися до річки, сподіваючись побачити гірський потік, що біжить по гальці, а наткнулися на глибоку, темну воду, яка ледь помітно текла, підгачену уламком величезного дерева, що лежало впоперек потоку. Обережно балансуючи на слизькій загаті, всі шестеро пішоходів — троє людей і три СДФ — перебралися на м’який мохоподібний покрив. СДФ вимушені були стрибати, щоб не загрузнути в ньому короткими лапками. За смугою моху знову пішов сухий кам’янистий ґрунт, вкритий у лісовій смузі товстим шаром опалого листя й гілок. Під ногами тих, хто йшов, напівзгнилії її покрив перетворювався в коричневий порох-очевидно, віками не ступала нога по цих спорохнявілих рештках.