РОЗДІЛ V У САДАХ ЦОАМ

У САДАХ ЦОАМ

Нея Холлі, яка переселилася під купол зорельота на місце Ген Атала, прокинулась від глухого виття приладів зовнішнього прослуховування. Вона збагнула, що “Темне Полум’я” перейшов на низьку орбіту, не вимикаючи захисного поля. На екрані внутрішнього ТВФ вона побачила водіїв зорельота, які жваво розмовляли з Фай Родіс.

Зниження “Темного Полум’я” повинно було розбурхати всю планету. Став можливим повторний напад саме в той час, коли земляни вимкнуть захисне поле. Фай Родіс, наполягаючи нз вимкненні поля, взяла гору. Вона переконала пілотів корабля в тому, що в олігархічній державі зворотний зв’язок неминуче слабкий. Поки звістка про те, що поле знято й можна повторити напад, проб’ється до верховного володаря, “Темне Полум’я” встигне спуститися.

Зореліт кружляв над планетою Ян-Ях, вибираючи місце посадки. Цей мис, що врізався в море, був надто малий для величезного, неповороткого ЗПП. Відкрили ще дві оглядові шахти, і земляни не могли відірватися від них, уперше розглядаючи планету на такій близькій відстані. “Темне Полум’ям робив останні витки на висоті близько 250 кілометрів. Трохи щільніша, ніж у Землі, атмосфера вже почала нагрівати корабель, що розтинав її. Переважав фіолетовий відтінок, великі озера серед гір мали майже чорний, із золотавим полиском, колір, а океани — густо-аметистовий. Там, де крізь неглибоку воду просвічували мілини, море похмуро зеленіло.

Земляни з сумом згадували радісний зелений відтінок Тібету, яким вони запам’ятали його востаннє з такої висоти.

Паралельні ребра розсічених невисоких гребенів, низки пірамід, які наче наповзали одна на одну, лабіринти суходолу,їа неозорих плоскогір’ях Ян-Ях здавалися світло-коричневими з фіолетовим відтінком. Місцями тонкий рослинний покрив накидав на зритий і неродючий ґрунт шоколадний серпанок. Колосальні виливи брижуватих темно-сірих лав позначали зону екваторіальних розломів. Довкруж цих похмурих зон гручт набув цеглянистого кольору, а чим далі від лавових гір, ставав жовтішим. Симетричні борозни піщаних дюн брижили пустельне узбережжя, і планета здавалася безлюдною.

Лише придивившись, земляни побачили, що вздовж великих річок та в низьких улоговинах, де ґрунт голубів від вологи випарів, чималі площі були розбиті на правильні квадрати. Відтак проступили дороги, зелені острови міст і величезні бурі плями підводних заростей на морських мілководдях. Хмари не дробилися пухнастими клубочками, пір’їстими смугами чи пошматованими сліпучо-білими полями, як на Землі. Тут воли громадилися лускатими, зернистими масами, скупчуючись н.;д морями хвостової і головної півкуль.

Зореліт струснула вібрація. Гріф Ріфт увімкнув охолоджувачі. Огорнутий сірою хмарою, корабель ринув униз. Екіпаж цього разу зустрів перевантаження гальмування не в магн;т-них камерах, а в амортизаційних кріслах і на канапах. І знову, несвідомо дотримуючись незримої грані, семеро вдягнених у металевий панцир зібралися на канапі окремо від решти зорс-літників.

Місце й час посадки “Темного Полум’я”, як потім дізналися земляни, трималося в таємниці. Тому лише деякі мешканці планети Ян-Ях бачили, як громаддя корабля, раптово вихопившись із глибини неба, нависло над пустельним мисом. Гарячий стовп гальмівної енергії вдарив у пухкий ґрунт, здійнявши курний, димний смерч. Колона шалено крутилась і довго не піддавалася натиску морського вітру. Її гаряче дихання поширилося далеко по морю і суші, навстріч довгим, переповненим тормансіанами в однакових лілових шатах, вервечком машин, що, гуркочучи, поспішали сюди. Люди були озброєні — у кожного на грудях висіли коробки з короткими трубками, що стирчали вперед. Захоплені спечним диханням смерчу, машини зупинилися на безпечній відстані. Тормансіани вдивлялися в пилову завісу, намагаючись зрозуміти, що це — вдалий спуск чи катастрофа? Поступово крізь сірувато-коричневу імлу почав проступати темний купол зорельота, який стояв так рівно, неначе він спустився на раніше вимощений підмурівок. На подив тормансіан, навіть зарості високого чагарника навколо корабля виявилися непошкодженими. Довелося прорубати шлях, щоб пропустити призначені для прибульців машини з емблемою чотирьох змій.

Безпосередньо біля самого зорельота рослинність була знищена, і ґрунт розплавився, утворивши рівний кільцевий майданчик.

Зненацька основа зорельота потонула в срібній хмарі. На тормансіан повіяло холодом. За кілька хвилин ґрунт захолов. У кораблі відчинилися два круглі люки, що нагадували широко поставлені величезні очі. Опуклі поліровані поверхні їх загорілися зловісним відблиском червоного світила, промені якого пробилися крізь клуби пилу. Тормансіани в ліловому, що кільцем пробиралися через чагарник, зупинилися, оглядаючись на машини, які застряли позаду. Звідти по ланцюжку передали розпорядження ближче не підходити. Могутнє зітхання пролунало над мисом. Спіральний рух повітря закрутив листя, уламки обвугленого гілля і пилюку, підносячи їх високо до фіолетового небозводу. Вітер підхопив і відніс сміття в пустельне море. Не гаючись, над кільцеподібним виступом основи купола корабля розповзлися навсебіч товсті панцерні плити. Висунулася масивна труба діаметром понад людський зріст. На кінці її безшумно розгорнулося віяло з металевих балок, під яким опустилася на ґрунт прозора клітка підіймача. Затамувавши подих, жителі Торманса дивилися на цю блискучу, як кришталь, коробку.

Фай Родіс, ідучи попереду по трубчастій галереї, поглядом прощалася з членами екіпажу, які залишилися. Вишикувавшись у ряд і стараючись приховати тривогу, вони проводжали друзів усмішками й міцними потисками рук.

Біля важелів підіймача стояв Гріф Ріфт. Він затримав металевий лікоть Родіс, шепнувши з незвичною для нього м’якістю:

— Фай, пам’ятайте, я готовий усе взяги на себе! Я зітру їхнє місто з лиця планети і розрию його на глибину кілометра, щоб виручити вас!

Фай Родіс обняла командира за шию, притягла до себе й поцілувала.

— Ні, Гріф, ви ніколи не зробите цього!

У тому “ніколи” було стільки сили, що суворий зорелітник покірно схилив голову…

Перед жителями планети Ян-Ях з’явилася жінка в костюмі чорного кольору, схожому на ті, які були дозволені лише вищим вельможам міста Центру Мудрості. Металеві стойки на комірі тримали перед обличчям гості прозорий щиток. На плечах у такт ході здригалися змієподібні трубки й сліпуче блищали трикутні дзеркальця, немов священні символи влади. Поруч, виблискуючи воронованою накривкою, хутко дріботів дев’ятьма стовпцями-ніжками якийсь механізм, що невідступно супроводжував жінку Землі…

Один за одним виходили її супутники — три жінки й тфе чоловіків, кожен у супроводі такої ж механічної дев’ятиніжки.