Розділ 4

— Ти невиправний. І далі не в силах вірно оцінювати ситуацію. Капітул і Рада перестали існувати. Війська імператора Емгира йдуть на північ; позбавлені чародійської ради й допомоги королі — безпорадні, наче діти. Під напором Нільфгарду королівства їхні впадуть, наче замки з піску. Я пропонував тобі вчора, а сьогодні повторюю: приєднуйся до переможців. На тих, хто програв, плюнь.

— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому потрібна була Цірі, тому він прислав сюди того типа, у крилатому шоломі. Цікаво, що Емгир зробить із тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.

— Стріляєш наосліп, відьмаче. Й не потрапляєш у ціль, зрозуміло. А якби я тобі сказав, що то Емгир — моє знаряддя?

— Я б не повірив.

— Ґеральте, був розсудливим. Чи ти насправді хочеш гратися тут у виставу, у банальну фінальну битву Добра й Зла? Я поновлюю вчорашню пропозицію. Усе ще не пізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на слушний бік…

— На бік, який я нині трохи прорідив?

— Не всміхайся, твоя демонічна усмішка не справляє на мене враження. Кілька тих посічених ельфів? Артауд Терранова? Дріб’язок, факти, які не мають значення. Можна переступити через них, ідучи до важливих справ.

— Ах, вочевидь. Я знаю твій світогляд. Смерть не береться у розрахунок, вірно? Особливо чужа?

— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж поробиш. Назвемо те… вирівнянням рахунку. Останнім часом я двічі намагався тебе вбити. Емгиру уривався терпець, тож я наслав на тебе вбивць. Щоразу я робив то зі справжнім небажанням. Я, бач, і надалі маю надію на те, що колись нас намалюють на одній картині.

— Облиш ту надію, Вільгефорце.

— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.

— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.

— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.

— Правда? А Лідія ван Бредеворт?

Чародій скривив губи.

— Не промовляй того імені, відьмаче.

Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.

— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.

— Мовчи.

— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Тор Лара.