Розділ 3

— Не маю поняття, — спокійно сказав Вільгефорц.

Відьмак відразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола, — продовжив за хвилину чародій, — знайшли мене в канаві в Лан Ексетері. Прийняли й виховали. Як друїда, зрозуміло. Знаєш, ким є друїд? Це такий мутант, волоцюга, який ходить по світу й вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім, — продовжив Вільгефорц, — під час певних друїдських ритуалів вилізли на поверхню мої здібності. Здібності, які точно й беззаперечно дозволяли виявити моє походження. Виплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких, принаймні, один був чародієм.

Ґеральт мовчав.

— Тим, хто мої скромні здібності виявив, був, зрозуміло, випадково зустрічний чародій, — спокійно подовжував Вільгефорц. — І він же сподобився для мене на величезну милість: запропонував освіту й удосконалення, а в перспективі вступ у Братство Магів.

— А ти, — сказав глухо відьмак, — прийняв пропозицію.

— Ні, — голос Вільгефорца ставав дедалі холоднішим і неприємнішим. — Я відкинув її у неґречній, майже хамській формі. Вигорнув на дідугана всю злість. Хотів, аби той відчув себе винуватим, він і вся його магічна братія. Винуватим, зрозуміло, у канавах Лан Ексетеру, винуватим, що один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до тієї канави після мого народження, а не перед ним. Чародій, ясна річ, не зрозумів і не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Стенув плечима й пішов собі геть, позначивши тим самим і себе, і свою братію клеймом бездушних, зухвалих, гідних для найсильнішої погорди сучих синів.

Ґеральт мовчав.

— Друїдів з мене було досить, — продовжив Вільгефорц. — Тож я покинув святі діброви й рушив у світ. Робив я різні речі. Деяких я соромлюся донині. Нарешті я став найманцем-солдатом. Подальша моя доля покотилася, як можеш здогадатися, стереотипно. Солдат-переможець, солдат битий, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, нарешті — втікач, що біжить на край світу від шибениці. І там, на краю світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.

— Дивися, — прошепотів відьмак, а очі його звузилися. — Дивися, Вільгефорце, аби пошук подібностей, притягнутих силоміць, не завів тебе занадто далеко.

— Подібності скінчилися, — чародій не відвів погляду. — Бо я не впорався із почуттям, яке я відчував до тієї жінки. У свою чергу, її почуття я також не зрозумів, а вона не намагалася мені в тому допомогти. Я її покинув. Бо вона була проміскуїтична, зухвала, злостива, бездушна й холодна. Бо над нею не можна було домінувати, а домінування її було принизливе. Я кинув її, бо знав, що вона цікавилася мною тільки тому, що мій розум, особа й приваблива таємничість перекреслювали той факт, що я не був чародієм, а виключно чародіїв вона звикла удостоювати увагою більше, ніж на одну ніч. Я полишив її, бо… Бо вона була, наче моя мати. Раптом я зрозумів: те, що я до неї відчуваю, це аж ніяк не кохання, а почуття куди складніше, сильне, але таке, що його куди важче кваліфікувати: мішанина страху, жалю, люті, докорів сумління і потреби експансії, почуття вини, втрати й кривди, перверсійної потреби страждання і спокути. Те, що я відчував до тієї жінки, — це була ненависть.

Ґеральт мовчав. Вільгефорц дивився убік.

— Я кинув її, — продовжив за мить. — І не зумів жити із пусткою, яка мене огорнула. І раптом зрозумів, що ту пустку викликає не відсутність жінки, а відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, вірно? Закінчувати я, хіба, не повинен, про те, що було далі, — ти здогадуєшся. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, яким був дурнем. Я плутав небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами не до кінця паралельні, — пробурмотів Ґеральт. — Що б там не здавалося, ми маємо мало спільного, Вільгефорце. Що ти хотів довести, розповідаючи мені свою історію? Що шлях до чародійської майстерності, хоча крутий і заважкий, доступний для всіх? Навіть для, вибачаюсь за паралелі, виродків і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…

— Ні, — перебив чародій. — Я не мав наміру доводити, що той шлях доступний для всіх, бо це очевидно й давно доведено. Також не вимагав доведення факт, що для окремих людей іншого шляху просто немає.

— Тож, — усміхнувся відьмак, — я не маю виходу? Мушу укласти з тобою отой пакт, що має стати темою для картини, й стати чародієм? Тільки зважаючи на генетику? Гей. Я трохи розуміюся на теорії наслідування. Мій батько, до чого я дійшов непросто, був волоцюгою, простолюдином, авантюристом і рубайлом. Я можу мати перевагу генів по мечу, а не по куделі. Той факт, що я також непогано рубаюся, це, здається, підтверджує.

— І справді, — чародій глузливо усміхнувся. — Пісок у годиннику майже пересипався, а я, Вільгефорц з Роґґевену, майстер магії, член Капітулу, все ще розмовляю не без задоволення із простолюдином і рубайлом, сином простолюдина, рубайла й волоцюги. Говоримо ми про речі й справи, які, як воно всюди відомо, — звичні теми для дебатів біля вогнищ простецьких рубайл. Про такі, як, наприклад, генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубайло? З храмової школи в Елландері, де вчать читати по складах і писати двадцять чотири руни? Що схилило тебе до читання книжок, у яких ці й подібні до них слова можна знайти? Де ти доводив до досконалості риторику й красномовство? І навіщо ти це робив? Щоб говорити з вампіром? Мій ти генетичний волоцюго, якому посміхнулася Тіссая де Фрьес. Мій ти відьмаче, рубайло, який приваблює Філіппу Ейльгарт так, що в неї аж руки трусяться. При згадці про якого Трісс Мерігольд шаріється. Про Йеннефер з Венґребергу я і не згадую.

— Може, й добре, що не згадуєш. У годиннику й справді залишилося вже так мало піску, що майже можна перерахувати зернятка. Не малюй більше картин, Вільгефорце. Кажи, про що йдеться. Скажи це мені простими словами. Уяви собі, що сидимо ми біля вогнища, двоє волоцюг, печемо свинку, яку тільки-но вкрали, і безрезультатно намагаємося упитися березовим соком. Є просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.